Три донечки – найбільший спадок загиблого прапорщика міліції Петра Побера

Доля розпорядилася несправедливо. У тридцять три, коли життя тільки починалося, коли стали підростати донечки, коли на роботі і в родині все ладналося – довелося піти… Назавжди… У вічність… Вісім років тому 10 серпня перестало битися серце прапорщика міліції Петра Побера.

Дорога була його стихією. Водій за покликанням обрав професію автоінспектора, аби  допомагати людям. За кермом автівки він завжди  почувався впевнено, але того серпневого дня  через трагічний  збіг обставин саме дорога забрала його життя. На відрізку шляху, що в народі називають «цвинтарним», в його «Жигулі» на швидкості влетіла іномарка. Удар був такої сили, що згодом рятувальникам довелося розрізати автівку, аби витягнути тіло. Ті, хто їхали в іномарці, залишилися живими.

– Недобрі сни, тривога, передчуття втрати переслідували мене напередодні загибелі Петра, – розповідає вдова прапорщика міліції Лідія Василівна. – Пригадую, того дня я декілька разів телефонувала йому, аби дізнатися, чи все гаразд. Востаннє ми розмовляли за дві години до аварії. Аби якось виправдати постійні дзвінки, я попросила його купити дещо дітям.

За роботою та хатніми клопотами жінка намагалася не думати про лихе. Гнала від себе недобрі думки, поглядаючи з вікна будинку на подвір’я, де гралися її дівчатка. А серце стискалося від незрозумілого відчуття. Що це відчуття втрати, вона збагне вже згодом, коли приїде на місце аварії і побачить вкрите тіло.

– Близько обідньої пори я знову набрала номер Петра, не відповів, – згадує Лідія Василівна, – А в цей час до будинку зайшла сусідська дівчинка. Стоїть, дивиться на мене, а потім каже: «Ви знаєте, що біля Зборова сталася аварія, і там – ваш дядько».

Вогник надії жеврів доти, доки Лідію Василівну родич не привіз на місце аварії.

З поміж багатьох присутніх жінка вгледіла знайомі обличчя. Це були товариші і колеги її чоловіка. Вже від них  вона дізналася – серед тих, хто вижив у цій аварії,  її чоловіка немає.

Зім’яті у груду металу «Жигулі», накрите тіло – те, що бачили очі, не сприймав розум, де блискавкою билася єдина думка: діти.., діти.., діти…  Що вона їм скаже?  Як пояснить, що батька немає в живих?

Господь дає людині хрест і дає сили його нести. Коли не стало чоловіка, Лідія Василівна залишилася з трьома донечками на руках. Найстаршій Світлані тоді щойно виповнилося тринадцять, середульшій Оксані – дванадцять, а наймолодшій  Лілі – вісім. Вони й стали для жінки найбільшим скарбом і спадком від коханого. Заради них вона почала нове життя, сповнене боротьби, випробовувань та перемог.

– Світ не без добрих людей, – стверджує Лідія Побер. – У найважчі хвилини і до сьогодні я відчуваю підтримку та турботу чоловікових колег, які разом з ним працювали в міському відділі Державтоінспекції.  Іван Макар, Євген Гутман, Василь Мостенко – ці люди завжди поруч, і будь-які проблеми та турботи моєї  родини  сприймають як власні. Ніколи не залишали мою сім‘ю наодинці з негараздами керівники управління міліції. Слова подяки хочу висловити Віктору Романовичу Слівінському. Завдяки його зусиллям та допомозі мої дівчатка отримують освіту. Світлана та Оксана після закінчення ліцею органів внутрішніх справ стали студентами – старша Львівського національного університету внутрішніх справ, який цьогоріч закінчила і працює оперуповноваженим служби боротьби з економічною злочинністю Зборівського райвідділу, а середульша – третьокурсниця Харківського національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, майбутній слідчий.  Наймолодша Ліля наступного року – випускниця, і теж думає про юридичну освіту. Гадаю, батько гордився б нашими дівчатками, бо дуже любив їх.

Біль втрати стихає, але не минає. Бо неможливо забути люблячого батька, коханого чоловіка, доброї та щирої людини, відданого та вірного товариша, сумлінного працівника. В серцях дітей, батьків, дружини, друзів та колег прапорщик міліції Петро Побер назавжди залишиться молодим та енергійним, веселим і життєрадісним. Він прожив лише тридцять три роки, та залишив по собі пам’ять у дітях, тепер вже й онучці, і добрих вчинках.

Місяць серпень – місяць спогадів для родини Поберів. Десятого серпня – дата загибелі їхньої найріднішої людини, а двадцять другого – родина схиляє голови перед  пам’яттю усіх співробітників  органів внутрішніх справ, які загинули при виконані службових обов’язків.