Сповідь тернопільського екс-бомжа

Інколи доля сама вибирає, ким і де ми будемо в цьому житті. Однак визначальним у наші дні є соціально-економічне становище людини. Але є люди, яким так мало свободи і хочеться жити не задумуючись, що день прийдешній принесе. «Номер один» розповість про життя чоловіка, який близько трьох років провів, за його словами, захоплююче та цікаве на пригоди життя. Прикро про це говорити, але ці пригоди призвели до його каліцтва, разом з тим, він ні про що не жалкує.

Після знайомства і випивки з Лялею опинився в… Придністров’ї

Ігор Б. проживає в одному з районів Тернопільської області. Свого часу відвідав майже кожен обласний центр України: починаючи від Хмельницького та Вінниці і закінчуючи Дніпропетровськом та Кривим Рогом. Про кожне з них у нього залишилися свої спогади.

У складні 90-ті доля одних українців викидала на узбіччя, інших – піднімала на верхні щаблі соціальної ієрархії. Більшість наших співвітчизників, втративши заощадження та роботу, почали займатися новими справами, а хтось лише споглядав і дивувався цьому всьому. Ігор, одружившись, певний час працював у Львові. Але одного дня сказав собі: досить, необхідно пожити для себе. І подався в мандри. Першим містом його трирічної подорожі стало Запоріжжя, де наш герой проходив строкову військову службу. Спочатку оселився поблизу ринку, де згодом зійшовся з циганом Федею, який збирав на своїй частині сміттєзвалища металобрухт.

– Робота було не важкою, але небезпечною, бо часто супроводжувалась сутичками з конкурентами. З ранку до обіду ми назбирували більше півтонни металу. Через грізний вигляд Феді, який носив густу чорну бороду (через смерть близької людини циган не голиться цілий рік), він завжди намагався без великих бійок залагоджувати справи. Натомість сильно допікали малолітні діти Феді, які крали його гроші, плювали в їжу, ображали тощо, – пригадує наш герой.

Згодом Ігор утік від цигана на місцевий вокзал, де заробляв на життя дрібними роботами. Одного разу потрапив на замітку до циганки Лялі, яка контролювала місцевий вокзал. Після знайомства і випивки з Лялею не пам’ятав, як опинився в чужій кімнаті. Як виявилось згодом, це було придністровське місто Слободея. Як і коли Ігор пересік кордон – не розумів. Там через небомжівський вигляд цигани запропонували йому займатися шахрайством, збутом циганського золота, яке там же виробляли із клеймом ЛЮЗ (Львівський ювелірний завод), КЮЗ (київський), ОЮЗ (одеський), ставили 583 пробу і відрами розвозили по «точках» Одеси, Києва, Дніпропетровська, Донецька. Замість золота цигани використовували латунь.

Ігореві купили хороший костюм, постригли, поголили, провели інструктаж та дали номер телефону на випадок проблем з міліцією. І робота почалася.

– Пересікали кордон з Україною, – пригадує наш герой, – вночі. Як виявилось, кордоном був глибокий викопаний рів. На ранок були вже в Одесі. «Мєнти» не чіпали, бо були «підгодовані». “Печатки” з латуні продавав удаючи з себе жертву. Легенд було декілька: відстав від потяга або вигнала жінка, і отже, необхідно продати золоті вироби. А щоб не було помітно, що це прикраси з латуні, натирав їх спеціальною пастою та постійно тер шовковим рушничком. Був випадок, коли покупець запросив до квартири «обмити» покупку для дружини. Час проходив, каблучка лежала поряд на столі та зеленіла. Ось тоді зрозумів усю небезпеку, яка на мене чекала і через що місяць потому був втоплений мій знайомий, що теж займався подібним промислом, натрапивши на «крутих» хлопців.

Джерело: Номер один