Home Події

Історія кохання молодого теребовлянця

kohammjaМиколі було 22. Він не служив в армії, проживав в одному із сіл поблизу Теребовлі. Хлопець має кохану Оксанку, якій нині пішов лише (чи аж!) 18-й рік. Вона поступила цього року на перший курс одного із вишів Тернополя. Батьки Миколи ще за часів Кучми, як і 5-7 мільйонів інших українців, подалися у світи на заробітки. І подальша доля їх сім‘ї нічим не відрізнялася від мільйонів інших українських сімей. По простому кажучи, сім‘я розпалася: мати вийшла заміж в Італії, а батько оженився в іншій країні. Юнак залишився з бабцею та дідом. Що ж – воля повна, що хочеш, те й роби, адже батьки кошти слали. Бари, ресторани, гулянки, «дєвчьонкі»…

Можна було й так, бо так живуть нині багато молодих українців. Та у хлопця з роками ріс у середині якийсь спротив, зневага до порожнього життя. До того ж Микола закохався по-справжньому у струнку, тендітну красуню-школярку. Але він побачив, що нічого не може дати коханій, окрім своїх почуттів. Оксанка всіляко вмовляла Миколу залишатися вдома, казала, якось буде. Миколу оте «якось» не влаштовувало, він прагнув творити їхню подальшу долю сам. І зробив вибір: пішов до Теребовлянського райвійськкомату і невдовзі після навчання вже служив контрактником у збройних силах України.

Дні служби летіли, м‘язи міцніли, з‘являвся досвід та самоповага. А тут – Крим, незрозуміла неоголошена війна із «зеленими чоловічками». Микола зі своїм військовим підрозділом був там з перших днів. Протистояння з ворогом, озброєним з ніг до голови та на важкій техніці, без пострілів, без будь яких дій у відповідь… А як свербіли пальці на спусковому гачку А-ка! Та немає, як кажуть, злого, щоб на добре не вийшло – в цьому хаосі Микола навчився витримки і понад усе полюбив свою рідну Батьківщину. Він уже навіть почав вагатися кого більше любить – Оксанку чи Україну. Серце обливалося кров‘ю від новин: групи по 5-10 «зелених чоловічків» захоплювали по черзі кораблі військового флоту України, цілі військові частини були змушені підкорятися 20-50 бандитам. Наказ про збройну відсіч агресора так і не надійшов від головнокомандуючого і віддали Крим Росії. Тому Путін і досі вихваляється, що вони взяли Крим «бєз шума і пилі».

Далі Микола служив в інших регіонах України, у Миколаївській області, а з початком вторгнення російського агресора на Схід нашої країни він зі своєю частиною приймав безпосередню участь у боях за села і міста Донбасу, за Луганськ. Бог милостиво ставився до воїна, чоловік не зазнав жодного вагомого поранення, напевно, і набутий досвід відіграв важливу роль. Все ж, зрозуміло, спочатку був страх, навіть жах, волосся дибки ставало від звіриного завивання снарядів реактивної артилерії ворога, він мінометів, що пролітали над головами, і вибухів ракет розмірами з телеграфний стовп, які підіймали догори не одну сотку земельки і всього, що на ній було. Страх вселявся в душі необстріляних бійців і від вигляду крові, перших ран та смертей. Хотілося жити, вижити за будь-яких обставин… для Оксанки.

«За будь-яких?»  – запитав сам себе солдат і сам собі відповів: «Ні!» А в голові пульсувало: «Оксанка чи Україна? Україна чи Оксанка?» І коли до нього нарешті дійшло, що це одне й те саме, неділиме, враз прийшов спокій, упевненість і розважливість, страх кудись зник, мовби у вакуум провалився. Бо народилася нова людина, солдат, захисник не лише своєї Батьківщини, а й усього скривдженого люду на землі! Ще й до тепер Микола бачить, як бояться вояки – і зовсім юні, і в літах, і призвані, і добровольці… Та Микола їх не зневажає, навіть не осуджує, він просто їх ро-зу-мі-є і вірить в них, адже, поборовши страх, людина стає велетом, вона може лише силою волі перемогти сам на сам хоч 100, хоч 1000 ворогів.

Все ж і ця війна не до кінця зрозуміла Миколі, його дивує те, що простий солдат – чи то сантехнік, тракторист, чи студент, чи академік – усі знають, звідки потрібно було починати цю АТО, а саме – пробити й очистити 50-100-кілометрову зону вздовж усього українсько-російського кордону і вже потім, відрізавши таким чином сепаратюг від постачання зброї з Росії, тлумити їх до останнього. Та таке не дано зрозуміти і сьогодні всім тим керівникам АТО, Генеральному штабу та Міністерству оборони в цілому.

Ще дивує, і не лише Миколу, те, що на складах є купа нової сучасної різноманітної зброї, в тому числі і важкої, а армію озброюють та одягають волонтери за кошти людей, а недокомплекти поповнюються металевим брухтом часів Другої світової війни, зняті з п‘єдесталів. Чому ж немає закупок в авіації – літаків-штурмовиків, винищувачів, транспортників, не говорячи вже про наземну важку військову техніку та озброєння?

Також викликає обурення звинувачення в дезертирстві цілих підрозділів з їх командирами-героями, що, не дочекавшись наказу зверху (хоч вимагали його неодноразово!), самовільно, на свій страх-ризик повиводили бійців із самого пекла оточення, фактично кинутих напризволяще, і таким чином зберегли сотні життів. Можливо, все ж таки зрадники і дезертири це ті, хто не піклується про життя, озброєння та амуніцію кожного солдата, сина України?

Микола зрозумів найголовніше: вибрана ним доля дуже і дуже важка, зате вона правильна і правдива! І він на те і є чоловіком, щоб подолати всі труднощі, захистити Оксанку, Батьківщину і всіх чесних людей.

P.S.: Микола після ротації служить в одній із військових частин на півдні України. За рік служби він був лише один раз у п‘ятидобовій відпустці у зв‘язку із смертю бабці й діда. Попереду в нього за контрактом ще два роки служби, лише після цього – кохана Оксанка…

Від автора: Всі факти і події, описані вище, справжні, змінено задля безпеки лише імена дійових осіб та не названо їхніх прізвищ.

Джерело: Номер один

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар