Жахіття іловайського котла очима мешканця Великих Бірок
Ігор Радецький родом із селища Великі Бірки, що поблизу Тернополя. 15 років тому чоловік, як і значна частина жителів Західної України, поїхав шукати кращої долі за кордон. В Іспанії працевлаштувався, з роками набув багато друзів та остаточно вкоренився у сонячній країні. За подіями в Україні спостерігав з екрана телевізора. Разом із співвітчизниками підтримував майданівців, співпереживав. А три місяці тому чоловік геть втратив спокій. Зібрав речі і приїхав на Батьківщину, аби допомогти відстоювати її честь та єдність.
Росіяни по-особливому ненавидять добровольців
По приїзді пан Ігор одразу подався у військкомат. Там йому пояснили, що мобілізувати його не можуть через вікову межу. На той час йому було 53 роки. Попри всі вмовляння військові не йшли на поступки, тому чоловік прийняв рішення поповнити лави добровольців. Допоміг йому d цьому «Правий сектор». Саме через нього він потрапив в один з найдосвідченіших батальйонів – «Кривбас».
– Потім – у розвідувально-диверсійний підрозділ особливого призначення 40-го батальйону «Кривбас». Саме він стояв на обороні Іловайська, – каже Ігор Радецький.
Загалом чоловік має хорошу військову підготовку. Окрім військової служби, він проходив навчання та підготовку до військових операцій в Афганістані. В Іспанії разом із співробітниками спеціальних бойових підрозділів займався страйкболом.
– Перша проблема на передовій – нестача сучасної зброї. Вся техніка стара (як мінімум 30 років) і працює через раз. Більше того, на складах є багато одиниць сучасного бойового оснащення, але військовим нічого не видають. У нас був випадок, коли ми поїхали отримувати автомобілі. Зайшли в ангар, а там сотні одиниць нової техніки. Вся вона стоїть нерухомо, а нас завели на задній двір і сказали: «Що заведете, те ваше». Я вважаю, що згодом нову техніку мають намір списати, а потім – продати, – каже боєць. – Ми навіть карт не маємо. Користуємося тими, що купили на автомобільній заправці. Як в таких умовах можна проводити розвідку? Наприклад, ми виявили небезпечний об’єкт, його треба атакувати. Поки прицілимось по автомобільній карті: раз вистрілили – не влучили, другий – вже точніше, а на третій – снаряди закінчилися.
Інша проблема української армії – зрадники. Командири просто «зливають» свої підрозділи. Бійцям відомі випадки, коли один із керівників підвів під «Град» свій загін й отримав за це 70 тис. доларів. Підрозділи підставляють під точне попадання дальньої артилерії. Саме через таку ж причину утворився sловайський котел, каже чоловік.
– Прізвище генерала, який керував операцією і допустив до такої трагедії, ми передали керівництву Генштабу й оприлюднили його у центральних ЗМІ. Тоді було завдання зібрати всі добровольчі батальйони в одному місці і просто не дати їм звідти вийти живими. У день перед вторгненням російських військ наша група супроводжувала «вантаж 200». Тоді ж батальйон мав отримати нову техніку від спонсорів, – зауважує чоловік.
Саме цей збіг обставин дозволив врятувати йому життя. Напередодні російські війська з «Градів» розстрілювали блокпости та били по позиціях української армії. Військові залишилися без зброї та техніки. Протистояти ворогу не було чим. Утім вони не здавалися. Аби вивести військових з оточення, командування пішло на переговори зі стороною противника. Домовилися про коридор для відходу військ. В автобусах з собою бійці везли полонених, і бойовики про це знали. Як тільки колона виїхала, її, наче в тирі, почали розстрілювати з танків та «Градів». Врятуватися шансів практично не було. Точної кількості жертв іловайського котла не відомо досі. Військові, яким вдалось врятуватися, дотепер виходять із «зеленки», і бійці не втрачають надії побачити живими побратимів, з якими пліч-о-пліч стояли на передовій.
Військові подали вищому керівництву список командирів та керівників операції. На думку бійців, саме на їхній совісті, якщо вона у них, звісно, є, ріки крові та сотні загиблих. Більше того, військові мають багато запитань до командування АТО, керівництва Збройних сил України, прикордонників, які не подають реальної картини того, що відбувається, керівництву держави.
– Якщо влада не відреагує – не покарає винних та не дасть нам сучасної зброї, то ми не виграємо цієї війни. Бійці вже готові повертатися на Київ, аби перше здолати внутрішнього ворога – зрадників, які працюють на два фронти. Тільки після цього можна буде протистояти російській армії. Якщо влада не змінить свого ставлення до війни, то ми змінимо владу. Повірте, не такі вже й страшні російські війська. Там немає таких самовідданих бійців, як у нас, готових стояти до останнього. Вони не вступають у відкриті бої, а працюють з дальньої артилерії. При найменшій небезпеці тікають. Вони воюють за гроші, а ми – за честь, – каже Ігор Радецький.
У бою поранили сина
За словами бійця, попри те, що між підрозділами немає чіткої координації дій, добровольці тісно співпрацюють з офіційними Збройними силами. Останні змушені підпорядковуватися наказам. Вони не мають права йти в атаку, поки командування не дасть «добро». А з цим у нас, як відомо, дуже зволікають. У таких випадках військові повідомляють про небезпеку чи загрозу добровольчим підрозділам, а ті уже чинять на власний розсуд і вступають в бій з противником. Саме через таку відчайдушність ДНРівці та найманці ненавидять добровольчі підрозділи і створили для них Іловайський котел. Навіть командування розповідає про те, що під час переговорів про створення коридору противники вимагали залишити добровольців у місті.
Джерело: Номер один