Home Події

Гіркий інвестиційний досвід Люби Білан із Романового Села та її чоловіка-італійця

10690032_864994990191316_4789121717113288381_nЧиновницькі мудрування про створення на Тернопільщині привабливого інвестиційного клімату — насправді не більше, ніж балачки. У нас як перегороджував бюрократично-корупційний шлагбаум стосунки з іноземним капіталом, так і перегороджує. На власному досвіді відчула обіцяне «сприяння» інвесторам Люба Білан із Романового Села, що неподалік Тернополя. Понад 15 років жінка мешкає в Італії, має власний магазин модних аксесуарів та біжутерії, її чоловік Чіро — тамтешній відомий бізнесмен, власник фабрики з виробництва пластикових вішаків. Ще у 2007-2008 роках подружжя викупило у Романовому Селі приміщення тракторної бригади та млина, планувало відкрити фабрику з пошиття одягу, ресторан, але черз паперову тяганину за сім (!) років не змогло розпочати справу.

Млин — ностальгія та мрія батька-мельника

Із 2000-их років Люба Білан зі своїм чоловіком-італійцем часто навідувалася в гості до батьків у Романове Село. Закинуті колгоспні будівлі справляли гнітюче враження, тому жінка вирішила зберегти приміщення і розпочати там виробництво, пише Нова Тернопільська газета.

— Серце обливалося кров’ю, коли бачила розруху, було таке враження, неначе зупинився час, тому у нас з чоловіком виникла ідея викупити колгоспні приміщення і запустити виробництво, забезпечити односельців роботою та якось відродити село, — каже Люба. — У будівлі тракторної бригади планували відкрити фабрику з пошиття одягу. В Італії у нас є суміжний бізнес, тож ми мали можливість за вигідною ціною закупити необхідне устаткування. А ось млин придбали задля батька Михайла Білана — це була його ностальгія. Після розпаду колгоспу він був останнім мельником у селі. У 2003-ому році прийшли з контори, наказали зупинити млин, забрали ключі… До речі, батько походив із заможної родини, яка до появи колгоспів мала у власності млини на Кременеччині — на початку 1900-их вони виїхали в Канаду на заробітки, згодом повернулись до Романового Села, а потім оселилися в селі Очеретне Кременецького району, купили млин, землю… Тому мрія про млин ніколи не покидала батька. Він досі з гордістю розповідає про родинне ремесло, і, як не прикро, з болем — про абсурдність купівлі млина. «Я залишив млин у робочому стані, відчиняєш двері, вмикаєш лічильник і працюєш», — казав. Ми й купили, думали, що тато відновить, але… Нам дали ключі від млина після того, як ми сплатили всю суму. Заходимо, а там валяються рештки обладнання — стихійні «орендарі» все зруйнували… Це було перше велике розчарування… У 90-их роках те обладнання коштувало величезні гроші — 12 тисяч гривень, проте ніхто не відшкодував громаді його вартості… Батько досі переживає і відчуває свою провину, бо він — людина слова, але винен не він чи ми, а безглузда система.

Білани об’їздили млини у довколишніх селах, цікавилися вартістю нового устаткування, та, підрахувавши усі витрати на відновлення млина, зрозуміли, що це буде не під силу.

— Щоб придбати нове обладнання для млина, потрібні були величезні гроші, які би не повернулися, бо ж Романове Село — не якийсь величезний населений пункт, хтось привіз би мішок зерна перед святами та й усе, — міркує жінка. — Тому ми зробили проект на облаштування у будівлі млина ресторану, але це теж залишається лише задумом.

Палиці в колеса від… сільської ради

— Якби не пхали палиці в колеса, ми б давно запустили фабрику, а так досі товчемося по різних інстанціях із документами, — обурюється Люба.

Щоб викупити приміщення тракторної бригади та млина, потрібно було виплатити вартість майнових паїв колишнім працівникам колгоспу, за тим — сплатити чималі борги. Та, як виявилося, це ще було не найважчим моментом у процесі реалізації задумів інвесторів.

— Ми заплатили десятки тисяч доларів за будівлі, ще так раз пішло на податки, нотаріусів, виготовлення документації… — розповідає жінка. — Будь-яка процедура оформлення майна чи землі у селі залежить від місцевого органу самоврядування — сільської ради, і якщо вона не зацікавлена у якісь справі, неможливо щось зробити. Не йде мова про якесь незаконне сприяння інвестору, а про звичайне виконання обов’язків. Колишній сільський голова Романового Села Тетяна Чорна практично нічого не робила для розвитку села і не давала це робити іншим. На кожне рішення треба було чекати місяцями, а то й роками. Скільки разів ми просилися на засідання сесій, виконкоми, щоб розказати депутатам про свої проекти, та засідали завжди за зачиненими дверима. «Чому нічого не робиш?» — запитувала мене Тетяна Павлівна. «Не можу робити, бо не маю документів на млин, не маю проекту землеустрою, встановлених меж…» — пояснюю. «Он інші роблять і ти роби, а документи ще виготовиш», — радила. Але я не хочу робити не за законом, а потім «годувати» контролюючі органи. У мого чоловіка європейське мислення: купили приміщення, потрібно оформити землю і аж тоді починати справу, а не бігти поперед батька в пекло. Ми ще не були ні орендарями, ні власниками, а нам вже сказала сільський голова платити орендну плату. Абсурд! Я найняла адвоката, хотіла подати скаргу в прокуратуру про невиконання сільською радою своїх обов’язків. Адвокат намагався вирішити, але зіткнувся із суцільними перешкодами, тому й відмовився.

Якось Любі з чоловіком все ж вдалося потрапити на засідання сесії сільської ради Романового Села. Іноземець хотів познайомитися із місцевими депутатами, гадав, можливо, не знають його і не довіряють.

— У мене є бізнес в Італії, я добре заробляю і хочу наголосити: не маю необхідності наживатися на українцях. Оскільки моя дружина з Романового Села, мені приємно підтримати вашу громаду, — звернувся до депутатів Чіро. — Утім, якщо навіть не підтримаєте мене, я все одно буду приїжджати до тестя на сто грамів! — згадує Люба. — «Добре, добре!» — обіцяла сільський голова, а далі знову місяцями крутила голову із дозволами, рішеннями, заявами… Коли я купила млин, потрібно було встановити межі. Тетяна Павлівна провела заміри і зробила запис простим олівцем (!) на папірці, мала оформити документи, але так і не зробила. Я звернулася до землевпорядної організації, оплатила все, але підтверджуючого документа від сільради про встановлення меж так і не було, а поки сільрада зволікала, у нас з’явилася нова сусідка — довелося все переробляти. До речі, ця сусідка була за кордоном, тож ми чемно чекали на неї майже рік, а вона приїхала і швиденько без нас оформила документи — очевидно, мала «право»… Ми з чоловіком хотіли за власні кошти відновити сільський дитсадок, залишивши його за громадою, бо за роки люди порозтягали хто унітаз, хто плитку, хто балку, а діти вулицями тиняються. «Хочеш ще й садочок собі забрати?!» — обурилася сільський голова і навіть не внесла це питання на розгляд сесії. А коли я попросила у сільській раді ділянку під будівництво, Тетяна Павлівна запропонувала мені внести благодійний внесок на оформлення генерального плану села, але так і не виділили ділянку. Як виявилося, ще задовго до нашої розмови було прийнято рішення сесії сільради про ненадання земельних ділянок під забудову нашим заробітчанам. Вона мене просто надурила! А тим часом пані Чорна була нагороджена як кращий (!) сільський голова району… Тетяна Павлівна мала великий шанс зробити щось для села, але з незрозумілих причин, можливо, через якісь особисті інтереси, не захотіла. Та найгірше, що це не вона втратила, а громада. Навряд чи ще знайдеться італієць, який з доброї душі захоче інвестувати в Романове Село….

Не особливе сприяння до іноземного інвестора було і з боку районного керівництва. Тодішній заступник голови Збаразької РДА Андрій Іванів поспівчував з приводу документальної «епопеї» Люби Білан, коли вона з пакою документів ридала в його кабінеті, навіть почастував медом, але не втрутився у бездіяльність сільської ради.

Триває війна — ризиковано інвестувати

Важко повірити, але за сім років Люба Білан так і не змогла до кінця оформити усі документи на землю та будівлі. У Романовому Селі за цей час змінилися два сільські голови, тож є надія, що все-таки будуть певні зрушення в її інвестиційному проекті.

— Свого часу ми хотіли створити українсько-італійське підприємство, але в аудиторській фірмі відрадили, мовляв, як тільки «засвітите» іноземні гроші, почнуть вас безбожно «доїти», — згадує Люба. — Очевидно, наша справа так помалу просувається, бо ми не давали хабарів, а хотіли чесно все оформити. Чоловік спершу мав велике бажання щось робити, вірив, що люди нас підтримають, будуть задоволені, але ми зіткнулися з чималими перешкодами. Не знаю, як би діяв іноземний інвестор, безпосередньо стикаючись з таким нерозумінням, якщо я, місцева мешканка, не можу за стільки років розпочати справу. Іноземцю залишається лише знайти місцевого посередника, який буде «рішати» все, інакше наразі неможливо. На інвестора в Україні і, зокрема, на Тернопільщині дивляться, як на ходячий гаманець із грошима. Добре, що нинішній голова сільської ради Галина Омелянівна Ільчишин із розумінням ставиться до нашого питання, але ж минув час, змінилися наші можливості, особливо після економічної кризи. До того ж не знаю, як далі піде наш бізнес в Італії, бо там масово закривають заводи, населення сильно збідніло…

Скоро італійці поїдуть до нас на заробітки

Люба Білан щиро вболіває за нинішню ситуацію в Україні, як бізнесмен має занепокоєння щодо подальшої економічної ситуації. Два роки тому вона мала серйозний намір переїхати з чоловіком до Романового Села, нині — у невизначеності.

— Україна перебуває на стадії розвитку, тому багато бізнесменів з погрузлої в кризу Європи бажали б почати тут свій бізнес, але стримує війна, нестабільність, корупція, — каже жінка. — Настане мир — продовжимо працювати. Попри чималі фінансові втрати, моральну втому від проекту в Романовому Селі, ми, слава Богу, не опустили руки. В Україні, на жаль, досі нема менталітету приватної власності, переживання за чужі гроші. В Італії легко відкрити бізнес — за місяць-другий можна все оформити, звісно, є свої бюрократичні проблеми, але там нема такої корумпованої системи, як у нас. Щоправда, нинішній італійський уряд обклав бізнес височенними податками — офіційно у межах 50%, але, якщо порахувати усі видатки, вийде понад 70%.

Чималі надії Люба Білан покладає на Угоду про асоціацію з ЄС у напрямку створення зони вільної торгівлі.

— Новина про зону вільної торгівлі з Європою, а зокрема про те, що не буде оподаткування для ввозу продукції з України, — це великий плюс для нашого бізнесу, варто лише ним скористатися, — каже наша землячка. — Італійці, які переживають дуже скрутні часи, дивуються, чому українці так хочуть до Європи. Пояснюю їм, що у нас нема іншого вибору: або під режим Путіна, або до Європи. Ми вже знаємо, що таке Радянський Союз, є сподівання, що, йдучи до Європи, ми щось змінимо, будемо більш демократичним суспільством. Україна — перспективна країна, головне, аби минулася нинішня політична нестабільність. Натомість в Італії практично кожен другий громадянин безробітний, тому беруться за «чорну» роботу, яку досі порали українці. Жартую до італійців: вчіть тепер українську мову, бо скоро поїдете до нас прибирати і доглядати наших пенсіонерів…

Джерело: Нова Тернопільська газета

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар