Всі жахи війни очима 19-річного солдата з Тернопільщини
Більшості із нас війна видається дуже далекою. Ми бачимо страшні кадри поранених і полонених бійців, закриті труни на похоронах вбитих на війні Героїв…
19-річний Микола Дорошков з села Шимківці Збаразького району знає про війну не з екранів телевізорів і не зі стрічок Інтернет-новин. Він вже півроку воює на передовій і бачив смерть друзів, ворогів, мирного населення, перебував під безперервним 15-годинним обстрілом і дивом врятувався від загибелі. Про всі жахи війни, життя на передовій і зради генералів відважний солдат розповів журналістам «Інфопростору».
Микола – вже майже рік служить за контрактом кулеметником на БМП у 24-ій окремій механізованій бригаді в Яворові. До цього хлопець навчався у Теребовлянському вищому училищі культури на режисера. Проте перервав навчання, взяв академвідпустку і пішов до війська.
На війну юнак поїхав ще 8 березня і ось після шести місяців страшних боїв повернувся на декілька днів у відпустку разом із іншими бійцями батальйону.
«Офіційно, згідно із документами, наш батальйон вже двічі був у відпустці, але, правду кажучи, від часу мобілізації ми вперше приїхали додому, та й то тільки на 10 днів До речі, у нашій бригаді є багато бійців з Тернопільщини», — розповідає хлопець.
За час свого перебування в так званій зоні АТО Микола брав участь у боях під Ямполем, де загинув наш земляк і боєць цієї ж бригади Віктор Семчук, у селі Закотне, Красному лимані. А потім почалося найстрашніше, каже Микола: обстріл міста Лутугине, сіл Дмитрівка, Новосвітлівка і Хрящовате, Луганський аеропорт.
«Під час страшних обстрілів у Луганському аеропорту 30 серпня ми знищили 500 солдат Псковської дивізії, але, на жаль, і втрат понесли теж дуже багато. До Новосвітлівки, наприклад, друга рота дійшла без жодних втрат, а ми втратили 40 чоловік. В нашій роті загалом було 90 чоловік, вернулося тільки 40, ще 6 було поранено. 87 чоловік нашої бригади зараз в полоні. Ще 112бійців просто пропали безвісти», — розповідає Микола.
За словами, військового зі всієї 24 бригади по-справжньому воює лише перший батальйон, 1 і 2 рота.
«Не всі солдати вважають, що треба повертатись на Схід, тільки наш перший батальйон. Для другого і третього батальйонів головне – це просто постояти на блок-посту, випити і піти десь з дівчатами.
Наш батальйон на передовій за власним бажанням. Це – наш вибір, Ми проти того, щоб на війну йшли прості добровольці. Бо за шість місяців боїв ми знаємо, де може вдарити, куди полетіти, вже по звуку визначаєм. А просто пустити простих добровольців на передову, як гарматне м’ясо, це — не вихід», — вважає боєць.
«Пили воду з калюж…»
Важко було на передовій і з харчуванням, і з озброєнням, каже боєць.
«Допомогу у вигляді їжі чи одягу волонтери нам могли привезти, коли ми перебували на базі. Але більшість часу ми перебували в гарячих точках, тож сиділи на сухпайках. Бували такі моменти, що з калюж пили воду», — пригадує Микола.
Непоодинокими були випадки, говорить солдат, коли пожертви від людей до них просто не доходила, а «зависала» в Києві.
«Так, як нам говорять, то до Києва допомога доходить, а там все забирають бійці Нацгвардії. Вони завжди ходять в новому, чисті. А щоб поїхати повоювати, то ні. Виходить, люди збирають гроші, харчі, одяг, але ніхто до нас цього не присилає, нам нічого не приходить», — каже юнак.
Не кращою була ситуація і з важкою технікою.
«В нас була техніка. З артилерією було дуже важко, тож ми ішли просто з автоматами. Ми були забезпечені бронижелетами, засобами захисту, поки все не розірвало Градами. Тоді у нас не було іншого виходу і ми просто ходили і знімали з трупів російських бойовиків бронижелети, каски, зброю.
А коли ми втратили в бою танки, нам прислали їх з Чернігова. Але ситуація наступна: один танк їде прямо, але не стріляє, другий стріляє тільки одним снарядом, в третього башня не крутиться і так далі Тож самі розумієте, як нам доводилося воювати.
Так само нам по радіостанції неодноразово передавали, що до нас вже їде допомога6 20 БМП, 30 танків, 600 чоловік піхоти. Ми чекали 2 тижні, але до нас приїхали тільки 20 чоловік з «Айдару», які просто захотіли приїхати нам допомогти. Тож велика подяка батальйону «Айдар», який був з нами в Новосвітлівці. Завдяки їхній допомозі ми вибрались звідти», — розповів військовий.
«Генерали нас «здають», бо за знищення бригади дають 3 мільйони»
Там війна а не антитерористична операція, запевняє Микола. «З нами на передовій були афганці з «Айдару. Вони говорили, що були і в Афгані, і в Чечні, але ніде такої війни не було, як в нас», — розповідає солдат..
Наша піхота може легко протистояти піхоті окупанта, але, якщо на нас суне артилерія, авіація, то, на жаль, каже Микола, у нас немає шансів взагалі.
Але і попри це, юнак переконаний, що українська армія може перемогти у цій війні. І вже давно перемогла б, якби військових не здавали їхні ж генерали.
«Наші генерали зливали всю інформацію про наше пересування, де б ми не були. У цьому ми могли не раз пересвідчитись на власні очі. Наприклад, 19 червня, коли ми потрапили в засідку, коли вбили командира нашого батальйону Ігоря Ляшенка, коли три години «зачищали» Ямпіль та Закотне. В той день ми підірвали 8 машин і офіційно вбили 270 сепаратистів.
Так ось, коли ми підривали машини, в одній із них ми знайшли ноутбук, і там було повідомлення від сепаратиста нашому генералу Борискіну. Було повідомлення наступного змісту: «Крокодил убит». (Нагадаємо, генерала заарештували у Львові по прибуттю у відпустку. Він зізнався, що був агентом Путіна – прим. ред.).
«Також, коли ми зайшли у селище Новосвітлівка, то у одному із будинків знайшли документи із інформацією про те, скільки їде наших БМП, скільки їде танків, скільки піхоти і де ми маємо зупинитися, закріпитися», — каже Микола.
«Нас здають на кожному кроці. Просто люди гинуть, а хтось заробляє на цьому, — продовжує боєць. – Така жприкра ситуація сталася 1 вересня. Нас розбили вщент під Лутугіно, оскільки хтось «здав» наш запасний вихід. Ми залишились без техніки, навіть автомати мали через одного. Дякувати Богу, коли нас почали обстрілювати з «Градів», ракета розірвалась об бетонний паркан, і через той паркан ми встигли вийти. До бази ми пройшли пішки 20 км».
«Нам також відомо про те, що Росією було замовлено знищення трьох бригад – 72-ої, 25-ої і 24-ої. До слова, наша, 24 бригада, 1 батальйон і командир бригади «вартували» 3 мільйони доларів. 72-гу і 25-ту вже знищили, а нашу ще не знищили повністю і кожного дня піднімаються ставки», — розповідає боєць.
Микола також пригадав випадок, який трапився в Самсонівці. «Там з нами стояла столична міліція. І коли нас почали атакувати, поки ми відбивали бій руських, київська міліція перейшла на бік росіян і обстрілювала нас, зрадила нас, свою країну», — каже військовий.
«Найважче на війні — це втрачати хлопців…»
Найважчим боєм для бригади Миколи був бій у Новосвітлівці і в Луганському аеропорту.
У Новосвітлівці нас обстрілювали найдовше за весь час перебування в зоні АТО.
«Всього ми бились за це селище 2 тижні. Проте найстрашніше було саме на День Незалежності. Російські бойовики почали обстрілювати нас з 4.30 ранку і до 19.45 вечора били без перестанку. . Стріляли і «Гради» і пушки Д-30, міномети, гаубиці, «Урагани», «Смерчі», які мають дальність польоту до 120 км. Під вогнем ми сиділи, наче миші. Була команда лише тримати оборону», — розповів військовий.
На війні отримав осколкові поранення, але нас там таких багато, каже Микола, тому про це просто ніхто не згадує, позабували, та й все.
«Найважче на війні, — говорить військовий, це — втрачати своїх хлопців. Бо після обстрілу ти не збираєш його там як людину, ти збираєш його як конструктор. Тіла нашого командира взводу Юрія Доманського ми так і знайшли. Єдине, що ми від нього, вибачте за страшні слова, змогли «зібрати» – це одну кишку і одну руку. Батькам сказали, що він загинув на полігоні. Його просто застрелили і все.
І найприкріше, продовжує військовий, це – те, що батькам не дозволяють відкривати цинкові гроби і глянути, чи то їхні діти чи ні. І пересвідчитись, чи їхні діти, як говорить керівництво, загинули на полігоні: то поранилися, то застрілилися, то на гранаті підірвалися. А щоб дійсно подивитися, як їхній син загинув, ніхто навіть не може . І це дуже прикро».
«Бували такі моменти, коли ми вже не могли поранених і вбитих довести до бази, бо нас просто обстрілювали. Пригадую, ми везли на БТРі «двохсотих» «трьохзотих». Техніка просто зірвалась, і поки вона горіла, ми ще встигли вирватись, а побратимів вже не могли забрати. І так просто залишали», — розповідає Микола.
Бували і такі моменти, що бійцям доводилось вбивали мирних людей. «Не раз бувало таке, що просто їде машина, а звідти можуть гранату викинути, можуть просто почати нас обстрілювати, ніхто напевно не знає, чи ворог це їде, чи ні. А під час безперервного обстрілу яка нормальна людина може роз’їжджати вулицями?
Тож, коли ми їхали в Новосвітлівку, назустріч рухалась машина, в той час нас обстрілювали і «Градами», і мінометами. Нам дали наказ просто знищити машину. І ми це зробили. А лише потім дізнались, що це були просто мирні люди», — каже Микола.
Все, що доводиться переживати на війні, психологічно дуже важко, каже солдат, але інших варіантів немає.
«Люди на Сході не знають, хто проти кого воює…»
За шість місяців перебування в зоні АТО змінилось і ставлення людей на Сході до українських бійців, каже Микола.
«Якщо спочатку було легше, населення нам допомагало, то тепер все кардинально змінилось: нас навіть камінцями закидали. Люди говорять: якщо б не ви, то ми б жили спокійно. Бо обстрілюючи українську армію, терористи знищували села. Новосвітлівки і Хрищуватого на карті просто вже немає, бойовики їх просто зрівняли з землею», — розповідає боєць.
Також не раз солдати бачили таку картину, каже Микола: коли приходила російська армія, люди раділи їй, і коли ми приходили, вони так само раділи нам. Тобто вони навіть не усвідомлюють, хто проти кого і за кого воює.
Бійці намагались пояснити населенню всю правду про ситуацію, проте у людей, тут, здається, зовсім інші ідеали.
«В нас склалось таке враження, що люди на Сході живуть заради будинків. Наприклад, коли підірвали один із будинків, ми повели їх в бомбосховища, а вони нам кажуть: застрельте нас, ми не маємо, де жити, це кінець, бо ми вже бідні. Ми пояснюємо, що на тому будинку життя не закінчується, але вони цього не розуміють», — каже Микола.
Бойовики фотографуються біля трупів українських бійців
Самі ж терористи поводяться дуже цинічно, розповідає 19-річний юнак. Після кожної зачистки вони фотографуються на фоні наших вбитих Героїв, а тоді виставляють все у соцмережах.
Цинічно вони вчинили і в Лисичанську. За «правилами війни», вбивати лікарів не можна. Проте для терористів немає ніяких правил: дві снайперші просто «зняли» нашого лікаря.
Дівчата були з Осетії, їм було по 19 і 20 років. Коли ми їх вбили, то побачили, що за документами вони були … біатлоністками.
Генерали не рвуться на передову
Чимало проблем було із керівництвом АТО. Так, як розповів Микола, бригаді забороняли знищувати гуманітарну допомогу. Так само їм заборонили визволяти Луганськ.
При цьому самі генерали відсиджувались на базі і на передову не рвались.
«Одного разу нам дали наказ супроводжувати з Новосвітлівки комбата з «Айдару». На місці прибуття перебував один із генералів, і ми попросили його просто поїхати з нами на передову і побути там з бійцями всього одну ніч. Більше нічого ми не просили. Ми обіцяли йому, що навіть, якщо в нас не буде техніки, то пішки виведемо його з поля бою. А він, знаєте, що сказав: «У меня здесь свои дела…», — розповідає Микола.
З жалем також боєцьвідзначив, що намагання українських воїнів допомогти державі чомусь не завжди оцінювались належним чином. До прикладу, коли відправили депутата так званої ЛНР Кисельова до Києва, щоб суд встановив йому відповідне покарання за сепаратизм, так через кілька днів бранець був відпущений на волю додому. Такі дії влади зовсім не підтримують дух військових.
Знову в бій…
1 жовтня батальйон Миколи знову вирушає на Схід. Іншого виходу хлопець і його бойові побратими не бачать.
«Ми мусимо повернутись, бо інакше наші хлопці, виходить, загинули даремно. А ще я ніяк не забуду, як під час зачистки Лисичанська з підвалу вибігали дітки, 3-4-річні. Вони падали на коліна, плакали і дякували. І просто так кинути дітей ми не можемо. Тому ми знову їдемо на війну. Рідні, звісно, проти, але війна є війна», — каже солдат.
Єдине, що нас радує це те, що російська армія не збирається йти війною на західну Україну. Про це нам сказали самі полонені терористи. За їхніми слова, Путін не дасть наказу йти на Захід, бо там «бандерівці їдять людей». ..
***
Все, що розповідає Микола Дорошков, насправді дуже страшно, і ми сподіваємось, що ця жахлива війна скоро закінчиться, і наші Герої повернуться додому живими і здоровими, як і Микола, як і тисячі інших бійців…
Слава Україні! Героям слава!
Джерело: Інфопростір