Home Події

Зона АТО: як стають людиною

22d8b955_jМолодий теребовлянець Михайло Крушельницький, зрозумівши істинний сенс життя, сенс свого існування у цьому світі, пішов добровольцем до лав української армії. І через два місяці посилених навчань у відповідних військових тренувальних базах поблизу Тернополя його направили в батальйон «Тернопіль». У зону АТО він потрапив на початку серпня цього року і, пробувши там близько 40-ка днів, приїхав до рідного містечка у відпустку в зв‘язку із ротацією. Сказати «побувати в зоні АТО» – це фактично нічого не сказати, адже весь цей час була постійна напруга, свист куль, вибухи ворожих снарядів, чатування снайперів. А ще ж на початках дошкуляв страх, та його якось Михайлові вдалося в гурті товаришів легко перебороти. Також потрібно було виважувати кожен крок, бо не відомо, де саме на тебе чекає небезпека.

Було дуже дивно чути від молодої людини слова-відповіді на запитання: чому ж ти добровільно пішов на війну? «Пішов, бо так робили всі наші предки, починаючи від часів Київської Русі, славного козацтва, у всі минулі часи, коли Батьківщина була в небезпеці. Пішов, щоб не заплямувати їх пам‘яті, їх честі, щоб не згинули їх здобутки. І взагалі – тому що ми українці!»
Відразу якось розмова з Михайлом не клеїлася, ніби стояла якась перепона. Напевно, так і було, бо тяжко знову повертатися у той бруд війни із кров‘ю, смертями побратимів, підступністю та зрадою. Нелегко так робити у колі друзів, соратників та однодумців, коли навкруги тиша, спокій, коли у парку, що понад нашу рідну Гнізну, щебече птаство, мов кажучи людям на добраніч. Та далі Михайло виявився напрочуд комунікабельним чоловіком, неабияким співрозмовником. Дивлячись на його друзів, видно було, що вони вже чули деякі сюжети з бойового життя Михайла, все ж очі їх світилися якоюсь гордістю, повагою і, як не дивно, трішки чоловічою заздрістю.
Михайла збирали теребовлянці у військо всі гуртом: волонтери з районного Комітету спротиву, родина та й сам він придбав військову форму, а от бронежилет, каску, тактичні окуляри та іншу амуніцію забезпечили земляки. З великою вдячністю воїн згадує командирів та інструкторів навчально-тренувальної бази батальйону «Тернопіль», які навчили його воювати й виживати у тім пеклі Сходу. І так виходить, що Михайло був належним учнем і виявився вправним бійцем, зумів вийти неушкодженим зі всіх небезпечних перипетій боїв.
Багато чого розповідав Михайло, все не можливо описати… Та й чи потрібно? Колись, мабуть, буде так, що у читачів майбутніх поколінь стискатиметься серце, мороз ітиме поза шкіру, а в жилах кипітиме кров, коли вони читатимуть розповіді воїнів АТО.
Що Михайлові запам‘яталося із військових наук так це те, що завжди потрібно думати, зіставляти, аналізувати будь-яку ситуацію, миттєво її оцінювати та приймати єдино правильне рішення, і не лише у бойовому поході, а й у армійських буднях. Наприклад, якщо взяти ті ж розмови по мобільних телефонах. Було дуже багато випадків, коли ворог лише завдяки такій необережності окремих вояків знищував цілі наші підрозділи точним ракетно-артилерійським обстрілом. Для Михайла та й усіх воїнів АТО неприємне і навіть обурливе те, що не вся інформація командування силами АТО для загалу відповідає дійсності. Наприклад, щодо кількості загиблих воїнів. Так офіційні джерела їх налічують понад 800 чоловік, а насправді «двохсотих» є нині у кільканадцять разів більше.
Михайлові зі своїм підрозділом неодноразово доводилось брати участь у зачистці звільнених нашими військами територій – сіл і селищ, міст від прихованих сепаратистів у Луганській області. До речі, за його словами, місцеві жителі там розмовляють виключно російською мовою та називають свої малі населені пункти «станіцамі». І більшість із них ставляться до воїнів української армії якщо не вороже, то неприязно. Дуже рідко бувало, що селяни піклувалися про визволителів, приносили харчі й говорили привітні слова. Ось про особливий випадок Михайло і розповів. Він трапився з його групою в одному із сіл Луганської області.
Йшли двома колонами під будинками, а не по центру вулиці, адже на відкритому просторі відразу стаєш мішенню. На перший погляд, простий рейд, але який небезпечний. Для нього підбираються вмілі воїни зі швидкою реакцією, сильною витримкою і стабільною психікою. У відкритому ближньому бою чи то в населених пунктах, чи посеред «зеленки» більш-менш усе зрозуміло: ось ворог і треба його знешкоджувати. А тут ідеш напружений кожнісінькою клітинкою і кожної миті очікуєш пострілу ворога в спину із засідок. А їх, тих засідок, у населених пунктах ой як багато. Тут життя воїна може врятувати лише надшвидка реакція, якщо хочете – шосте чи й сьоме чуття. Хлопці йдуть та тихцем зрідка перемовляються українською. А назустріч їм виходить жінка середніх років і запитує, хто вони. Хлопці російською кажуть, що вони росіяни. Та жінка раптом посміхається і мовить: «Брешете, ви мої рідненькі, брешете! Я чула, як ви перемовлялися моєю рідною мовою. Я вже більше 20-ти років її не чула, я з Хмельниччини родом…» Та й упала на коліна перед вояками, гірко і в той же час радісно заридала. І летіли з її уст слова подяки, добрих побажань.
Під час зачисток воїни намагаються не зупинятися і не гуртуватись на тривалий час, бо в таких випадках може хтось навести міномети чи «Гради» ворога на них по мобільному. Є ж купа платних спостерігачів-коректувальників серед місцевих . Крім того, навіть ідучи, потрібно весь час крутити головами на всі боки. Здається, ось розминулися з підлітком, дідусем чи гарною молодицею, забули озирнутись, і на тобі – постріли у спину…
Михайло від себе особисто і від усіх своїх бойових побратимів звертається до земляків: «Батьківщина в небезпеці! Хлопці, не лежіть на диванах, вставайте, перемагайте свій страх! Записуйтеся добровольцями, йдіть за призовом до лав українського війська, адже, окрім нас, ніхто не захистить наших рідних – маму й тата, сестру і брата, кохану людину, діточок! Підіймайся, Україно! Нас не здолати, за нами правда і з нами сам Господь!»

Джерело: Номер один

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар