Home Події

Переселенці про війну, Тернопіль та про Сергія Притулу

10610825_889137261110422_5014694567382059398_nНаталя та Олександр Бараненки у Тернополі уже п’ять місяців. Разом з двома синами – 6-річним Стасом і 5-річним Родіоном – переїхали сюди із міста Барвінкове Харківської області. Не хотіли, щоб діти війну бачили на власні очі. З Наталею ми познайомилися через громадську організацію допомоги біженцям. Їхня історія мене вразила.
Про війну
– Коли у Слов’янську розпочалися воєнні дії, наше місто стало місцем дислокації військових, – розповідає Наталя. – Навпроти нашого будинку – технічний ліцей, там військові облаштували собі базу. Щодня проходити повз озброєних чоловіків, якщо вони й наші, все одно страшно. Від Барвінкового до Слов’янська усього 30 кілометрів. Моя тітка там живе, час від часу ми зв’язувалися з нею, розповідала, що через війну навіть не виходить з підвалу. Корову тримає у хліві, годує сіном і так, на молоці, живуть. Потім з нею зв’язок втратили. Я не хотіла пережити подібне. Ми з чоловіком довго вагалися, але все ж таки вирішили, що краще виїхати. Чому до Тернополя? У чоловіка є приятель з Тернопільщини. Ми зателефонували йому, що хочемо поїхати до Тернополя, і запитали, куди нам звернутися. Їхати на Захід не було страшно. Я вважаю, що Україна одна і нема різниці чи Захід, чи Схід. Батьки від нашого рішення були в шоці: мовляв, чого їхати, там ніхто нас не чекає… Сини запитували: «Ми їдемо тому, що у нас війна почалася?» Я заспокоювала, мовляв, їдемо просто на кілька днів, а потім повернемося. Хоча вони інколи згадують, що вдома війна, а тому вони живуть тут. Стараємося не вмикати телевізор, коли транслюють новини, щоб не травмувати їхню психіку. Діти дуже сумують за бабусями. Моя сестра, яка живе в Ізюмі неподалік залізничного вокзалу, розповідала, що нещодавно три дні вивантажували техніку.
«Чужих дітей не буває!»
У зв’язку з переїздом Наталі та Олександру довелося відкласти весілля, яке вони планували відсвяткувати цього літа.
– Два роки тому від раку головного мозку померла дружина Сашка, він залишився сам з двома дітьми, – зітхає Наталя. – Ми з ним познайомилися ще 11 років тому, деякий час зустрічалися. До речі, у нас 12 років і два дні різниці у віці. У Сашка 9 жовтня день народження, а в мене – 11 жовтня. Характери у нас практично однакові. Спочатку в нас чомусь не склалося, ми втратили зв’язок на довгих п’ять років. Якось я приїжджала до своєї сестри в Ізюм і вирішила зателефонувати Сашкові, щоб розпитати, як у нього справи. Він дуже зрадів, сказав, що рік тому поховав дружину, виховує синів і, якщо я не проти, ми могли б зустрітися.
Домовилися, в якому кафе, на зустріч Сашко прийшов із дітьми. Станіслав і Родіон виявилися дуже веселими, щоправда, видно було, що хлопчикам не вистачало материнського тепла, вони весь час до мене тулилися. А наприкінці вечора запитали, чи не хотіла б я стати їхньою мамою? Відверто кажучи, цим мене геть збили з пантелику. Я подумала, що це їх Сашко намовив, але він був здивований не менше, аніж я. Наступного дня я знову повернулася до Харкова, де працювала продавчинею. Сашко щодня телефонував, казав, що малеча постійно запитує про мене, а потім попросив, щоб я переїжджала жити до них… Вже наступного дня я написала заяву на звільнення. Мамі і сестрам нічого не казала, думала, поживу, подивлюся, а раптом у нас знову не складеться. Але досі не пошкодувала про своє рішення. Вважаю, що чужих дітей не буває, особливо якщо це діти чоловіка, якого ти любиш. А як поводитися з дітьми, добре знаю, бо сама вибавила двох племінників. На щастя, мама до мого рішення поставилася доволі спокійно, мовляв, я вже доросла і добре знаю, що роблю. Сестра ж навпаки – скептично. Мене дивує, коли запитують, як я на двох дітей пішла. А я навіть не думаю, що вони не рідні. Жодного подвигу в цьому не бачу та й стараюся нікому не розповідати нашу сімейну історію, сини – мої, ось і все. Спочатку називали мене мамою Наташею, а потім – просто мамою. Буває, йдемо ввечері вулицею, вони піднімають голови до неба і коли бачать зірки, кажуть: «Там наша мама Таня живе…» Інколи з ними важко буває, бо почали свої характери показувати, у кожного своя думка, своє розуміння, молодший – мрійник. До кожного з них треба знайти особливий підхід. Якщо їх розсадити в окремі кімнати і кожному дати якесь завдання, то в хаті мир і спокій. А якщо разом, то можуть і почати битися… Раніше ж навпаки – захищали один одного. Я у Тернополі помітила цікаву особливість: у вас надміру балують дітей, їм все дозволено і вони практично не знають слова «ні», я не вважаю це правильним. Потім, коли вони виростуть, їм буде дуже важко, адже не завжди складається так, як нам хочеться…
Про Тернопіль
– До Тернополя ми приїхали 9 травня. Волонтери відразу поселили нас в готелі над ставом. Перше, що ми зробили, – пішли ввечері гуляти до парку, хотілося роздивитися місто. Сашко перед тим, як приїхати сюди, порозсилав своє резюме. У Барвінковому він працював директором аграрної фірми, відтак з ранку до ночі ходив на співбесіди, а я займалася з хлопцями. Через кілька днів ми зрозуміли, що жити в готелі більше не можемо, бо нема кухні, де ми могли б готувати дітям їсти. Ми розуміли, що на супах із пакетиків швидкого приготування дитячі шлунки довго «не протягнуть». Але тут нам доля подарувала зустріч із волонтером Іриною Жигуновою. Ми її жартома називаємо нашим сімейним янголом-охоронцем. Саме вона нам допомогла на перший час знайти житло, влаштувати Родіона в садочок, а Станіслава – в школу. Та, що там казати, ми знаємо, що в будь-який момент можемо до неї зателефонувати і попросити про допомогу, і знаємо, що вона ніколи не відмовить.
До речі, нас прихистив Сергій Притула. Ми жили у нього впродовж місяця. Пригадую, Сашко сказав: «Вгадай, у кого нас поселять?» Я навіть подумати не могла, що у Сергія. Ввечері приїхала його мати і забрала нас. Вже потім вона розповіла, що Сергій телефонував, сказав, що в них будуть жити переселенці, і просив подбати про нас. Дуже приємні люди. Сергій інколи телефонує чоловікові, цікавиться, як у нас справи, а ще він нам подарував медаль: «Вар’ят першого ступеня» і тепер ми можемо безкоштовно ходити на його концерти.
Сашко влаштувався технічним директором у фірмі «Стелар». Коли отримав першу зарплатню, ми самі вже почали орендувати помешкання на вулиці Уласа Самчука. Ми хотіли, щоб садочок і школа були поряд, Стас пішов до першого класу. Трохи нарікає, що однокласники з нього кепкують через те, що розмовляє російською, хоча читає і пише українською мовою. Я його заспокоюю, прошу, щоб говорив, як усі дітки. Найбільша радість для них, коли ми в неділю йдемо усі разом на атракціони. Раніше, коли ми тільки переїхали до Тернополя і у нас не було грошей, намагалася оминати ті частини парку, де продавали усілякі дитячі спокуси, щоб зайвий раз не дратувати їх, або намагалася пояснити, що ми не можемо це купити.Найбільше Наталі хотілося б знайти роботу.
– Сашко на роботі допізна, а дітей потрібно із садочка і школи забирати, – розповідає Наталя. – Тому було б добре знайти якийсь підробіток на кілька годин на день, але поки що такого не трапляється. Сподіваюся, що через якийсь час ми зможемо повернутися до Барвінкового. Вдома таки найкраще! Я мрію про власний будинок з грядками і клумбами. Мама Сашка постійно телефонує, просить повертатися. Вона сама живе. Ми поки що не наважуємося, чекаємо, коли ситуація в країні налагодиться.

Оксана Смільська, Нова Тернопільська газета

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар