«Ласкаво просимо в пекло!» – Горлівка зустріла кременецьких автомайданівців

Кілька днів тому біля будівлі Кременецької РДА зустрічали двох полонених із зони АТО – 20-річного Руслана Бердія із Теребовлянського району та 30-річного Івана Гавраду із Ланівців. Обоє хлопці з 51-ої бригади. Забирали з місця полону та привезли додому молодих чоловіків двоє кременецьких автомайданівців – Іван Селедець та Віктор Недзведський, а також підприємець, котрий єдиний без вагань погодився вирушити у небезпечну мандрівку,- Володимир Зозуляк. Відважні кременчани погодилися розповісти подробиці їх подорожі та шокуючі обставини, з котрими довелося зіштовхнутися на шляху визволення земляків.

«Це продукти з України?»
– Із терористами про звільнення наших хлопців домовлялася волонтер із Тернополя Алла Борисенко, а також Центр визволення полонених, – розповів Іван Селедець. – Наших полонених набагато більше, ніж їх у нас, у цьому також полягає проблема. Тому й обмінюють наших хлопців на продукти. Фуру продуктів, яку ми везли до Сніжного, зібрали мешканці с. Бонівка та частину завантажили у Тернополі. Одне з запитань, яке нам поставили «деенерівці»: «Це продукти з України?» Тобто вони відділилися від України навіть морально.
Найцікавіше, якщо так можна сказати, почалося від Дніпропетровська. На автомобілі змінили номер, замість тернопільських почепили «офіцерський корпус».
«Коли ми лягали спати – розуміли, що можемо не прокинутись»
– Їхати у «ДНР» чи «ЛНР» з нашими номерами – це самогубство, – пояснив Іван Селедець. – У Центрі звільнення полонених ми залишили також мобільні телефони, документи, словом усе, що могло нас видати. Спілкувалися по раціях.
Із першого блокпоста в Донецьку кременчан супроводжували вісім автомобілів із «деенерівцями». На запитання «Для чого?» Іван пояснює: аби не спровокувати конфлікту. Замість 200 км хлопці їхали понад 300 об’їзними шляхами. По захопленій території ми проїхали близько 700 км. Коли в’їхали у Сніжне, перше, що кинулося в очі, спалена автостанція, зруйновані школи. Проте деякі будівлі збереглися цілими, зокрема готель, де ночували волонтери.
– Коли ми лягали спати, – ділиться Іван, – розуміли, що можемо не прокинутись. Аби уникнути провокацій, нас попередили, аби ми далеко не ходили.
На відміну від волонтерів, 48 полонених української армії живуть у гаражі райвідділу міліції, де облаштовані триярусні ліжка. Як кажуть самі «деенерівці», наші хлопці у полоні не байдикують. Ремонтуючи техніку, відновлюючи зруйновані будинки, вони відробляють своє харчування.
– Будь-хто з наших хлопців може спокійно підійти до поневолювача, взяти мобільний телефон і зв’язатися з домом або просто попросити цигарку, – розповідає Іван Селедець. – Не знаю, в яких умовах утримують наших полонених в інших місцях, але те, що побачили ми, особливо не жахає. До наших хлопців ставляться цілком нормально.
Кому дістається сповна, то це добровольцям. Рідко хто з них виходить із полону живим. Мовляв, призвані солдати вимушені виконувати обов’язок, а ідучи воювати на схід добровільно – йдеш на смерть. Не шкодують сепаратисти і своїх з числа тих, хто займається мародерством. Безслідно зникають і донеччани й луганчани, котрі наважуються переховувати та допомагати «бандерівцям».
«Ласкаво просимо до пекла»
Остаточно зрозуміли наші хлопці, що, м’яко кажучи, ризикують, в’їжджаючи у Горлівку. На банері їх зустрів напис «Добро пожаловать в ад». «Чому в пекло?»,- поцікавились кременчани. Тому що тут головний – Біс, пояснили їм, який, до слова, українець і без проблем спілкується українською не гірше західняків.
Загалом упродовж чотириденної місії кременчани разом із Центром визволення полонених та Офіцерським корпусом звільнили сім полонених. Як каже Іван Селедець, планувалося забрати з полону й кременчанина Миколу Чорного, зв’язок з котрим рідні втратили ще у червні. Проте «деенерівці» чомусь передумали. Визволити нашого земляка планують у найближчому рейсі. Найдовше у полоні затримують чоловіків, котрі уміють щось робити: ремонтувати, будувати тощо.
Найважче проходять перемовини у Луганську. Як розповів Іван Селедець, під час домовленостей їм заборонили виходити з автобуса впродовж восьми годин. На Донеччині було простіше. Проте ризик є ризик. Ніхто не дає гарантії, що повернеться живим з такої адреналінової подорожі.
З полону ніхто не втікає
Ще одна особливість східного полону – звідти ніхто не втікає. Кого знаходять – вбивають без суду і слідства. Хто здається або попадається вперше, спочатку допитують. Потім утримують їх у відносно терпимих умовах. Цікаво, що їдять і ув’язнені, і ті, хто ув’язнює, одне і те ж. Але запаси провізії рано чи пізно закінчуються, тому й міняють наших на картоплю та консерви.
– Вони звичайні люди, такі, як і ми, – каже Іван про тих, кого ми називаємо сепаратистами. – Просто стали заручниками жахливих, складних і трагічних обставин. Росії вони не потрібні, бути у складі України не хочуть, прагнуть самостійності, автономії. Із Луганська до Ростова зараз їздять маршрутні таксі із написом «Новоросія-Ростов».
Під час своєї екстремальної подорожі кременчани потрапили під обстріл, лягали спати, не маючи гарантії, що прокинуться, пережили шок і стрес, проте стверджують, що поїдуть на Схід знову, якщо знатимуть, що мають нагоду звільнити хоча б одного земляка.

Джерело: Номер один