Яна Лампік переїхала з Криму в Тернопіль
16-річна Лампік Яна, яка донедавна проживала у Феодосії, переїхала у Тернопіль разом із батьками та молодшим братом. Після окупації Криму сім’я тут вирішила шукати стабільність.
– Ми обрали Тернопіль тому, що недалеко звідси є місто Чортків, з якого я родом. Коли все тільки починалось, чесно, я сподівалася на нове життя, на те, що скоро все закінчиться і все зміниться на краще. Сподівалась, що Україна почне процвітати, українці почнуть жити, нагадавши собі, чиїх вони батьків діти. Майдан надихнув мене на те, що люди можуть все, варто лише захотіти і вірити… так і сталося, в мене абсолютно нове життя, до якого я не була готова, – говорить Яна.
У Феодосії вона займалась танцями і верховою їздою. Зараз вона учениця 11 класу, Тернопільської ЗОШ №24. Переїзд – це дуже важке випробовування для сім’ї Лампік, в тому числі для Яни.
– Неймовірно складно було покинути все, що оточувало тебе кожен день, друзів, що стали рідними, школу, клас, гуртки, в яких займалася. Боляче усвідомлювати, що я так далеко від рідного дому, Криму. Я зрозуміла, що труднощі тільки починаються. Страх осудження того, що я з Криму, був дуже великий. Але я собі навіть не могла подумати, що все так добре складеться. Люди тут надзвичайні і дуже співчутливо відносяться до мене. В класі мене прийняли досить тепло і відкрито. Допомогли з підручниками, з певними предметами, а також однокласники завжди відкликаються на прохання про допомогу. А от вчителі зовсім підкорили мене! Вони так хвилюються, як я адаптувалася, що в мене так, а що ні. Це неймовірно приємно.
Вона ще довго може розповідати про усе нове та цікаве для неї, але згадуючи своїх друзів, знайомих Яна моментально змінюється в обличчі і в очах з’являються сльози.
– Мені жахливо не вистачає друзів з Криму, дуже боляче знати те, що вони далеко і я не можу просто їх обійняти. Розуміння того, як довго я не побачу їхніх очей, є нестерпним для мене.
Дивлячись по телебаченню інтерв’ю солдатів, які з кожним днем на полі бою втрачають своїх побратимів, Яна говорить, що вони такі сильні, мужні, безстрашні, справді, наші герої.
– Нашій країні є чим пишатись. Найбільше зараз хочеться, аби припинили вбивати безневинних людей. Адже ми прагнемо світлого майбутнього, а кровопролиттям цього не досягнеш. Я хочу, щоб кожна людина дочекалась своїх героїв живими та неушкодженими. Аби зникли безліч кілометрів, які розділяють рідних людей, щоб кожної миті ви могли обійняти того, без кого життя немає сенсу, а також спокою якого зараз так мало.
Джерело: Доба