Home Події

Михайло Цимбалюк: «На всіх посадах служив Україні та народу, ніколи — владам і режимам»

pasichne21 листопада, на Михайла, громадському діячу, державотворцеві й науковцю Михайлові Цимбалюку виповнилося 50 років.

Коли бачиш усміхнених європейців, які приїжджають до Львова автошляхами–гостинцями, чи представників світового співтовариства, котрі приземляються на міському летовищі „Король Данило”, або тих, хто любується красенем-стадіоном „Арена–Львів”, відразу на гадку приходить той, кому пощастило усі ці проекти успішно і вчасно реалізувати. І не тільки у Львові, а й в інших областях, куди закидала його доля. У Тернопільській, Рівненській, Полтавській областях та місті Києві Михайло Цимбалюк зробив багато добрих справ. Він — із тих, хто ніколи не чекає, що стане легше, простіше, краще. Труднощі будуть завжди. Тому намагається примножувати якомога більше добра, віддаватися сповна кожному новому дню України.

Про ювілей

— Ще років п’ять тому страшенно хотілося притишити плин часу – він тепер летить у моєму віці надзвичайно швидко. Згадується народна мудрість: коли ти маленький – роки йдуть, як воли, коли трошки старший — біжать, як коні, ще старший — летять, як лебеді, потім — як потяги, і нарешті — як ракети. Я вже на тому етапі, коли час збігає зі швидкістю ракети. Хоча хотілося б їхати ще потягом… А в душі видається, що ще молодий, таке враження, ніби мені десь 25. Чим далі, усвідомлюєш, що в житті є такі речі, які ніде не придбаєш і не зможеш купити навіть за шалені гроші, –  честь, доброта, чуйність і людяність…

У когось найкращі людські якості заклалися генетично, передалися з материнським молоком. А в когось вони набуті протягом повсякденної наполегливої праці над самим собою. Не кожному дано прожити так, щоби тебе поважали просто як звичайну людину, створену Богом. У мене були спади, були й підйоми. Неодноразово боляче падав, але знаходив сили і піднімався знову.

Народився я у простій селянській сім’ї на Гуцульщині. Був першою дитиною у батьків, з’явився на білий світ засніженої зими у свято, яке шанували і шанують у нашій родині, — на Михайла. Звісно, що розмов, як назвати дитину, навіть не велося. Та й мама зробила татові подарунок долі, адже він також Михайло. З роками у невеличкій хатинці нас уже бігало п’ятеро. Окрім мене, батьки дали життя ще трьом синам і нашій наймолодшій сестричці. Звісно, змалку весь тягар відповідальності ліг на мої плечі. Як найстаршому доводилося відповідати за всіх молодших.

Щастя — коли найрідніші тобі люди здорові! Решту відремонтуємо, купимо, здобудемо… Ось це я нині маю, від цього мені тепло і радісно. А сам ювілей прийшов до мене доволі безрадісно. Так само, як сумно і непомітно проходить 200–річчя великого Тараса — через неоголошену війну з Росією, загальний безлад у країні, що не могло не відбитися на кожному з нас. Тому і я свята ніякого не робив. Єдиним, але дуже світлим промінчиком стало народження моєї внучки Віталіни-Марії, яка з’явилася на світ Божий 29 жовтня.

Кажуть: виховуючи хлопця – виховуєш чоловіка, виховуючи дівчинку — виховуєш націю. Горджуся своїм сином Віталієм, бачу в ньому своє продовження: енергійний, цілеспрямований, безкорисливий, досягає результату, допомагає людям. Тішуся за його сім’ю, свою невістку Аню люблю як доньку. А народження внучки — справжнє щастя, незрівнянне ні з чим іншим.

Про Тернопіль і Тернопілля

— Дуже мені сподобалася Тернопільщина, де, на відміну від нашого гірського краю, багато родючої землі. Десь у душі позаздрив тим людям, які мають можливість тут жити і працювати.

Коли після дев’ятого класу працював на реконструкції корівника у Чабарівцях та Васильківцях Гусятинського району, вперше познайомився з Тернопіллям, його традиціями, історією, людьми. Там я вперше заробив великі гроші — тисячу карбованців за літо. Привіз ще додому машину соломи, декілька мішків зерна. Хотів купити мотоцикла, але мама мусила витратити гроші на щось інше. Ніколи їй не перечив.

Від 1982 року, коли почав навчатися у педінституті, назавжди прикипів до Тернополя. Тут знайшов свою дружину Зоряну. Вдячний добрим людям і Господу Богу за те, що живу в цьому славному місті уже понад тридцять років і вважаю себе тернополянином – тут моя сім’я, мої друзі, могила мого рідного брата Мирона. Цей край став рідним, йому не зраджу ніде і ніколи.

Чим більше їжджу світами, тим більше розумію, що Тернопілля — моя земля, мої рідні, мої вірні друзі. Наш рід гармонійно вписався тут, нас поважають і шанують, тому хочеться за все віддячити людям цього прекрасного краю тільки добром.

Про управління

— Бог посилає нам випробування для того, щоб ми долали їх, а не впадали у відчай. Ось таке випробування довелося мені пройти на посадах начальника обласного управління міліції у Рівному, Полтаві та Львові, голови обласної державної адміністрації у Тернопільській (двічі) та Львівській областях. Завжди усвідомлював, що з наказом про призначення в будь-який момент може настати наказ про звільнення.

Є три речі, які визначають людину: праця, чесність, досягнення. Але є й три речі, які в житті ненадійні: влада, везіння, багатство.

Кожен, хто йде у владу, повинен розуміти, що вона є прекрасним засобом служіння людям. У людини нема можливості робити добро всім, але в неї є можливість нікому не робити зла. Навіть караючи злочинців, нашими руками Господь також робить добро.

На всіх посадах служив Україні та рідному народові, ніколи — владам і режимам. Ніколи не ділив людей за партійністю, віросповіданням чи чимось іншим. Найголовніше — що ти зробив і робиш для України! Як чітко і правильно все це підмітив мій улюблений поет Іван Франко:

Щастя не ждімо,
Щастя не де, а в нас!
К сонцю спішімо,
Хоч його промінь згас, —
Вдень буде знов ясність
Чистим алмазом.
В правди і волі світ
Ходімо разом!

Без роботи я б не зміг жити. Розумію: щось в житті треба вибирати або когось в житті вибирає щось. Я вибрав роботу, і вона вибрала мене. Але такий у мене характер, що я живу роботою, і де б не працював, завжди усе роблю від душі, з людьми і для людей. А робити просто так, не вмію. І з Божою допомогою все, за що не брався, доводив до кінця.

За всіма досягненнями стоїть Божа рука. І це пам’ятаю завжди та всюди. Як і те, що, роблячи щось за спиною в людей, ти все одно робиш це на очах у Бога. Старався не грішити, бути відкритим, доступним і щирим для людей.

Про Львів

— Працювати мені було цікаво всюди, проте Львів — особлива та незабутня сторінка життя. Багато ходив пішки, спілкувався з простими людьми. Якось на знаменитій стометрівці, де літні люди грають у шахи, почув голос: „Добрий день, пане Михайле! Щось давненько не бачив вас…” Інший голос: „А ти спитай, що він думає про Діму Табачника?” І ще один: „Та думає те, що й ми, тільки сказати не може….” Ось так поговорили… Львів має свій шарм. Люди, культура, патріотизм, духовність різняться від усіх українських міст.

Завжди я ставив перед собою максимально високі завдання, щоправда, реальні. І досягав результату. Відставання у будівництві стадіону до „Євро-2012” було майже піврічним. Непроста ситуація була зі спорудженням нового терміналу летовища, проблем було достатньо і в інших напрямках діяльності. Але з Божою допомогою все завершив. Звичайно, деколи захоплювався і не бачив межі можливого. Треба було робити все необхідне для людей і для області. І це було моїм обов’язком. Але в якийсь момент переді мною постав вибір: або залишити посаду і далі робити добрі справи, але вже в іншій сфері, або робити ті „нечисті” справи, які вимагала від мене влада зі столиці. І на тому етапі, коли побачили мою позицію, непохитність, а особливо — коли свої завдання виконав, мені прислали заміну. Тобто того, перед ким поставили інші завдання.

Я не відступив від своїх життєвих принципів, не зрадив і нікого з людей не підставив. Виховувався у патріотичній християнській родині, тож всіляко захищав у Києві світлі імена Степана Бандери, Романа Шухевича, Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, що сприймалося там вкрай негативно. Хоч заяву на звільнення написав ще у травні, довгоочікуваний листопадовий указ сприйняв спокійно. Якби в житті довелося пройти тією дорогою ще раз, знову би повторив пройдене.

Про нинішній день і майбутній

— Кожна нація стає великою і вільною завдяки праведному способу життя, громадяни отримують свободу від гріха, прощення і благословення Боже.

Російський народ, отруєний наркотиком брехні, не відразу усвідомлює завершення періоду свого імперського минулого. А для українського народу, який захищає свою незалежність пролитою кров’ю, має бути відповідальність за свою країну. Таке усвідомлення приходить лише у випробуваннях. Такі маємо нині реалії нашого життя.

Основним аспектом революції Гідності вважаю не те, що наш народ показав свій європейський вибір, а те, що українська нація довела світові бажання самій вирішувати свою долю. Ми ступили на цей шлях і з нього вже ніколи не зійдемо.

Ні Росія, ні тодішні наші керівники не усвідомлювали, що це вже відбулося, що наш народ прокинувся. Тому реакція була такою жорсткою і бурхливою.

До речі, наша одностайність виявилась несподіваною не лише для наших ворогів, а й для наших західних партнерів. Це коштувало чимало крові. І тепер у крові стверджується українська нація. Так само, як у крові бійців УПА вона довела своє право на народження. Всі, хто вважає себе українцем, повинні в міру своїх сил і талантів прилучитися до захисту рідної України. Перемога буде лише за нами!

Завжди впевнений у допомозі мого Небесного покровителя Архангела Михаїла. Особливо ця допомога потрібна всьому українському народові тепер, адже ми воюємо. Вірю, що  його Господь поставив нашим провідником у цій нав’язаній нам війні.

Джерело: Номер один

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар