Home Події

«Ми переможемо, а Росія розпадеться…»

13«Не можу сидіти вдома, коли наші хлопці віддають свої молоді життя за Україну… Війна не дивиться у паспорт, скільки кому років, — кожна людина щирого серця там потрібна, та й втрачати мені особливо нічого — прожив своє…» — хоча і з певним смутком, але зі зрілою відповідальністю каже тернополянин Дмитро Кидалюк.

У свої 62 роки чоловік пішов добровольцем у зону АТО. Наразі він, мабуть, найстарший із наших земляків, які воюють на Сході України. На кілька тижнів пенсіонер мусив повернутися додому, бо під час обстрілу “градами” на Донеччині йому сильно поранило ногу, та минулого тижня він знову подався на фронт.

Призначили… снайпером

Пан Дмитро був на київському Майдані з першого дня до кривавих лютневих подій. Під час грудневих протистоянь пенсіонерові добряче дісталося від «беркутівців», 20 січня гумова куля влучила йому в око, після операції повернувся на барикади, та в «чорний» четвер, 20 лютого, отримав контузію, волонтери доправили його на лікування до Польщі. За час Майдану чоловік був десять разів поранений, тричі контужений, з нього вийняли вісім куль, один осколок досі «сидить» у нозі…

— В госпіталі у Вроцлаві мене тричі прооперували, частково відновили зір, проте через напругу на фронті знову погіршився, але з цим можна жити, керівництво батальйону мене навіть снайпером і фельдшером призначило, — усміхається пан Дмитро. — Ще влітку хотів поїхати на Схід, але через військкомат не брали, бо вік не той, та й медичну комісію не пройшов би.

На початку вересня поїхав до Києва на Майдан, розпитав хлопців, де можна записатися у добровольчий батальйон. Порадили їхати до Ніжина на навчання у батальйон «ОУН» під командуванням Миколи Коханівського. Там мене записали ще з 15 чоловіками у штурмову групу. Вчили нас, як правильно поводитися під час обстрілу, як іти фронтом, брати будівлю.

Для мене, колишнього правоохоронця, все це не нове, тому, бувало, дещо підказував інструкторам. А вже на передовій буваю за старшого. Ми успішно беремо будівлі з сепаратистами — кидаю гранату, ховаюся, потім побратими застрибують — 20 осіб за 7 секунд. Незважаючи на вік, почуваюся бадьорим із нашими сміливими вояками. Береже мене Бог, а ще… паперовий лебідь, якого подарував хлопчик із Ніжина.

«Фронтовий» борщ із 24 (!) компонентів

Після поранень Дмитра Кидалюка на Майдані небайдужі українці жертвували кошти на його лікування. За гроші, які залишилися, чоловік купив собі бронежилет і решту необхідної амуніції.

— На війну я їхав обмундирований, особливо тішило, що не мушу просити у волонтерів бронежилет — сам придбав собі за 4 тисячі гривень, — розповідає чоловік. — Знайомі дивуються: навіщо мені воювати та ще й витрачати заощадження і пенсію? «Краще би підвів газ до будинку», — кажуть, адже мешкаю на дачі в Лозовій. Та, вважаю, особисті справи почекають, наразі треба боронити Україну, прогнати ворога з нашої землі.

Побратими дали панові Дмитру псевдо «Кок», оскільки він чудово готує — не кожній жінці вдаються такі смачні наїдки, якими він тішить вояків на фронті.

— Люблю готувати! Мій борщ складається із 24 компонентів — картоплі, буряка, квасолі, засмажки, сметани, різних натуральних приправ, ну і, звісно, не обійтись без костомахи. За годину-другу сам пораю обід на 20 чоловіків, — каже пан Дмитро. — Хлопці цінують мою підмогу, а у мене серце оживає, що можу бути корисним.

«Ми переможемо, а Росія розпадеться…»

У складі батальйону “ОУН” пан Дмитро брав участь у військових операціях біля Луганська, Донецька, Савур-могили, нині він — біля селища Піски. В одному з боїв його та шістьох побратимів поранило.

— Ми з «Шахідом» зі Львова спокійно чистили свою зброю: я — оптичну СВДешку, а побратим — автомат. Львів’янин розповідав, як під час Майдану він звільнився з прокуратури і поїхав до Києва. Як раптом сепаратисти почали обстрілювати наш штаб з «градів». Ми кинулися в окопи. У мене був невеликий окоп, так вийшло, що у нього першим впав «Шахід», а я — вже зверху, і моя нога залишилася на землі.

Від «градів» горіло все довкола. Чую, сильно запекла нога, думав, що відірвало. «Не вставай, Петрович, бо вб’є!» — крикнув «Шахід». Розірвалося ще два снаряди і втихло… Виліз із окопа, нога страшно боліла. Плоскогубцями вийняв собі осколок, потім залив перекисом водню, перев’язав.

Мене хотіли відправити в дніпропетровський госпіталь, але я вирішив податися додому. До Києва їхали волонтери, підібрали мене, а вже до Тернополя добрався потягом. Тиждень накульгував, пив знеболюючі ліки, думав, минеться, та рентген показав три тріщини, довелося накласти гіпс. Годі було всидіти вдома — телефонував до побратима «Гарбуза» з Хмельницького, який підірвався на міні, до командира з Долини, який отримав поранення…

У нашому батальйоні всі, як рідні — і 20-річні хлопці, і 80-річний дідусь — високий такий, з вусами. З ним я познайомився ще в Ніжині, якось запросив мене до греко-католицької церкви на Літургію, потім розговорилися. «Чому ідете воювати?» — запитав його. «А хто, як не я?!» — відповів. Дасть Бог — переможемо, бо на нашому боці — правда. Ще за Союзу я чув пророцтва про те, що в 2015-ому році Росія розпадеться. Може, й справді… Прикро, що гинуть побратими, що не видно кінця-краю цій війні, але впевнений: наша боротьба недаремна.

Джерело: Нова Тернопільська газета

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар