Home Події

«Низький уклін тобі солдате, що борешся за дім, сім’ю і брата»

MVS_5306Міліціонер – не звання, а – життя. Робота ця нелегка, дуже відповідальна, тому забирає багато часу. Часто доводилося чути, що міцних міліцейських родин не буває, адже не кожна сім’я спроможна винести випробовування службою. У родині Трілів з Тернопільщини усі радощі і незгоди ділять порівно, адже добре знають, як важлива підтримка та взаєморозуміння між рідними.
- Хотів стати медиком, а став міліціонером, – розповідає мати тернопільського правоохоронця Олександра Тріля Валентина Іванівна. Вона пригадує, як син ще школярем захоплювався хімією та біологією, здобував першість у шкільних олімпіадах. А коли довелося робити свій життєвий вибір, юний Сашко прислухався до прохання батька продовжити сімейну міліцейську династію.
- Першим до лав міліції у нашій родині вступив дідусь Ярослав. Працював у Державтоінспекції, а згодом до нього приєднався і наш батько Роман Ярославович. Повністю присвятив себе службі в міліції, тож дуже сподівався, що коли син виросте, теж продовжить його справу, – пригадує Валентина Іванівна.
Олександр впевнено зробив свій вибір – і в родині Трілів замість лікаря з’явився ще один офіцер.
Батько дуже пишався сином, а той, у свою чергу, часто питав поради у нього. Однак ніколи не погоджувався на допомогу, усе звик робити самотужки. А коли батька раптово не стало, залишився головним чоловіком у родині. Мама, молода дружина та маленький синочок – найдорожчі люди у житті Олександра. Стверджує, задля мирного неба над головою рідних, за щасливе дитинство сина як і тисячі інших, виявив бажання поїхати в зону антитерористичної операції.
Як не важко було матері відпускати свого єдиного сина на тривожний Схід, вона разом з його дружиною Юстиною підтримали готовність Олександра захищати кордони держави.
- Як дружина правоохоронця, добре знаю, яка нелегка ця робота,- зазначає Валентина Іванівна. – Сама провела не одну безсонну ніч, чекаючи щасливого повернення чоловіка додому. А Сашко, як і його батько, – безстрашний та незламний. Як вирішив, так і буде. Спробувала було відмовити, адже материнське серце не бажало відпускати єдину дитину у небезпеку, та син коротко відповів: «А хто, як не я?».
На запитання, чи важко було відпускати чоловіка, дружина Юстина лише посміхнулася.
- Була дружиною міліціонера, а стала ще й дружиною солдата! А хіба Сашка переконаєш? Він у нас рішучий! Але я ним пишаюся, він – справжній патріот!– зізнається жінка.
У селі Великі Гаї, де проживає родина, Олександр був єдиний з парафії, хто вирушив на схід, тому у церкві за бійця молилася вся громада. Молилися і вдома – за сина, батька, за усіх тернопільських бійців. Раділи кожному телефонному дзвінку. Та найбільше радів маленький синочок Максимчик. У свої п’ять рочків добре знав, що татко – герой, який поїхав воювати зі страшними «бабаями», тож кожного разу запитував, чи ще багато їх залишилося, і чи вже скоро чекати татка вдома. За відсутності батька став маленьким господарем в домі, допомагав мамі та бабусі збирати передачі для тата, і з нетерпінням чекав його повернення. А ще всіх запевнив, що буде міліціонером, як татко.
Дружина й мати теж важко переживали розлуку з Олександром. Удома наче все змінилося за ці довгі дні відсутності. Не вистачало його кроків, його голосу, не вистачало сильних чоловічих рук. Дуже допомогла підтримка співробітників Олександра. Колеги по роботі радо допомагали по господарству, завжди підтримували добрим словом.
У ці нелегкі дні дух патріотизму був присутній як ніколи раніше. Коли дорога серцю людина бере до рук зброю для захисту Вітчизни, відчуваєш надзвичайну гордість за правильне виховання сина, за безстрашність чоловіка. Усі свої переживання та сподівання молода дружина висловила у вірші.
Повертайся солдате додому ,
де чекає тебе рідна мати,
Що до серця свого як ніхто,
вміє тебе пригортати.
Там любов материнська ллється
і серце, яке з твоїм разом б’ється .
Повертайся скоріш додому,
де є спокій і мирне небо.
Там близькі є і рідні ,
які завжди чекають на тебе .
І низький уклін тобі, солдате,
Що борешся за дім, сім’ю і брата,
не боїшся ворога – того кремлівського ката.
І нехай душа твоя буде спокійна,
за тебе молиться твоя країна.
Ми дякуємо Богу за вашу відвагу
нехай пошле вам сили і наснаги .
Олександр повернувся через довгих 45 днів. Такий же усміхнений, радісний. Про важкі будні пригадувати не хоче. Зате, коли питають, чи поїхав би знову, не задумуючись відповідає :
- Так, завжди готовий!
Ось такі вони герої нашого часу, нашої країни.

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар