Інтерв’ю з Олександром Баштою – відомим тернопільським активістом
З Олександром Баштою – відомим тернопільським активістом, ми зустрілися 9-го березня. Було сонячно – перше весняне тепло. Люди якраз залишали невеличку площу перед пам’ятником Тараса Шевченка, тому пана Олександра поглядом вдалось знайти не відразу. Чоловік сидів спиною до прохідної частини скверу і, як за мить вияснилось, займався формування крони коніки (канадської ялинки).
Олександр Башта: Мистецтво формування крони рослини, яка живе у відкритому ґрунті, в Японії називають нівакі. Це дуже старовинне заняття. Відомі всьому світу японські сади і є прикладом нівакі.
Цікаві речі розповідаєте та добру справу робите. Розвесниться і рослинка Вам подякує. Знаю, що проживаєте за містом. Напевно, і біля дому щось вирощуєте?
О. Б.: Я в Тернополі чи не один такий, в кого замість бараболь та городу – колекція хвойних рослин, які ростуть в нашому регіоні. От тому я в курсі справи. Вигляд доглянутого дерева око радує. Я вже два роки доглядаю за акацією на вулиці Острозького. Перехожі рідко звертають увагу на дерево, але воно красиве і доглянуте.
Навколо такої справи варто гуртувати людей. Ви ж про це вже думали, правда?
О. Б.: Звичайно, навіть сьогодні розмовляв після заходу з начальником відповідного управління. В принципі, це можна робити молодіжно-добровільно – організовуючи так звані флеш-моби. Тут єдине що, повинна бути людина, яка даватиме поради, щоб процес догляду відбувався грамотно.
Недавно ми були проїздом в Швейцарії. Я бачив прекрасні дерева, яким по 200-300 років. Звичайно, клімат там більше сприятливий, та все ж хочеться щось таке і в Тернополі зробити. Взагалі, я думаю, якщо в людини немає якоїсь віддушини, то вона не заслуговує на увагу. А в мене захоплень багато.
Чим саме ще займаєтесь?
О. Б.: Збираю марки, колекціоную солдатиків. Це для душі. Є ще моя небайдужість до власної долі – політична діяльність. Взагалі, будь-яка людина, яка висловлює своє переконання – вона вже політик.
Для себе я зробив висновок, що наше суспільство неграмотне в цьому питанні. Політика – це діяльність не обіцянок, а з розвитку суспільства. На жаль, в нас домінують думки утриманські: «Ми тебе оберемо, а ти будеш нам все робити». Ми ще на такому примітивному етапі.
Багато людей незадоволені владою, яку так натхненно обирали. Є така мудрість, що як має статися щось погане, то воно обов’язково станеться – так званий закон Мерфі. Є закони фізики і психології. Перші ніколи не переборемо, а другі – можна порушити, але тоді будемо деградувати в своєму розвитку.
Якщо Ви знаєте, як змінити ситуацію на краще, чому не висуваєте свою кандидатуру?
О. Б.: Тернополяни поки що не оцінюють моїх можливостей в розумовому плані. Всі чомусь думають, що якщо депутат, то він має бути повноцінним – ходити. Людину на візку в нашому суспільстві поки що не сприймають. В 1998 році я висував свою кандидатуру на мера, але не пройшов. На сьогодні тенденція зберігається. Людина з обмеженими можливостями – ну що ж він зможе?.. З цим штамом боротися неможливо. Це етап розвитку суспільства.
Ви на візку уже багато років, маєте великий досвід. Чи забезпечується належним чином на державному рівні інтеграція людей з обмеженими можливостями в суспільство?
О. Б.: Говориться все, що хочеш, але, на жаль, системно над цим не працюють. Нас тримають на так званих пенсіях, які навіть менші, ніж мінімальна. Якщо повернутися до тих філософських розумінь: побут формує свідомість. Ти не можеш бути впевненим, цілеспрямованим, коли ти живеш на гроші жебрака.
А як стосовно психологічної підтримки?
О. Б.: У нас це не працює. В цивілізованому світі створюють умови інтеграції в суспільство. У нас держава дає менше, ніж мінімальний рівень забезпечення, декларує різні пільги і, разом з тим, ухиляється від того, щоб я міг відчувати себе рівноправним у соціумі. При сучасному рівні безробіття в країні влаштувати інваліда на роботу – просто нереально.
Є різні категорія інвалідності. Деякі мали би працювати, інші – просто не можуть цього робити. Є у нас такий жарт, коли ти говориш про інвалідів-візочників, тоді чиновники починають говорити про проблеми сліпих, а інвалідам з обмеженням зору вони розповідають про проблеми глухих, а інвалідам з проблемами слуху чиновники нічого не говорять, тому що ті нічого не чують. От і маємо замість діяльності тотальну бездіяльність.
Питання можна, в принципі, вирішити дуже просто. Наприклад, є певна категорія людей,які отримали травми в працездатному віці. Якась частина з них отримала виробничі травми і там нема суттєвих проблем. Вони отримують доплати. Виникає питання, а чим гірші ті люди, які отримали травми не на роботі? І тут, логічно було би, щоб держава їм теж доплачувала. Так живуть всі нормальні люди. На сьогодні я бачу цілеспрямовану кампанію, щоб українське суспільство, не дай Бог, не почало розвиватися в правильному руслі. Це – нищення будь-якого політичного структурування суспільства, небажання створити одну систему. Якщо порахувати, скільки ми витрачаємо на зарплати чиновникам, створюючи при цьому грунт для корупції, постає питання, чи ефективно це? Тому таких людей, як я і не люблять, бо ми порушуємо «незручні» питання.
Як же бути зараз людям, які сьогодні розчарувалися у тому, що ще рік тому так ревно виборювали?
О. Б.: Щоб не розчаровуватись, треба не зачаровуватись – ми ж не в казці живемо. Думати треба, в першу чергу, коли обираєш. Політика – це чиста нормальна справа, а політики є такими, якими вони є: є хороші, а є погані, є принципові, а є безпринципні. Тут не в політиках справа, а в нас самих, то ми винні, що делегуємо не кращих політиків у владу над собою.
Ви свого часу були активним учасником Євромайдану. Які наслідки приніс Майдан для українського суспільства?
О. Б.: По Майдану, тут нема розчарувань, а лише глибока констатація, що рік промайнув, нічого не змінилося, ніхто не покараний і, найстрашніше, що при владі залишились ті самі люди, але вже з досвідом своїх «папєрєдніків». Сьогодні ми маємо таке грамотне професійне відволікання від головного, що я знімаю капелюха перед тими, хто це робить. Ті життя українців, забрані Майданом, хай мене простять, були марними. В результаті, все залишилося, як було. Я навіть спостерігаю, що в нас з’являється ще більше російського контенту. Ефір наш на 90 % наповнений російським продуктом – це наша головна помилка в інформаційному просторі. Тут наші вороги свою справу роблять, а ми цього не розуміємо. Якщо не дивитися нашого телебачення і не слухати радіо, то можна зберегти тверезість розуму.
Спілкувалася Юлія Хім’як