Обличчя Тернополя. Володимир Вермінський: «Людина повинна горіти любов’ю до справи, якою займається»

 З творчістю Володимира  Вермінського тернополяни добре знайомі, а самого музиканта багато хто знає в обличчя. Він є ініціатором благодійних концертів, вирученими коштами з яких допомагають хворим дітям, а також українським військовим. У творчому доробку музиканта 10 альбомів, численні концерти Україною та за її межами, співпраця з зірками українського шоу-бізнесу. Все це дісталося Володимиру не відразу  – визнанню передували велика праця над собою, боротьба із труднощами, а, інколи, й з обставинами. Отож, цього разу відповіді на вічні питання про творчість, патріотизм та їх роль у житті ми шукали разом із відомим тернополянином, обличчям міста, Володимиром Вермінським.
Володимире, за плечима у Вас чималий пройдений шлях, але Ви не припиняєте руху вперед. Що приносить сили?  

В. В.: У кожного є свій «вічний двигун». Що кому є ближче до душі, те й надихає. Напевно, щось таке є генетично закладено – хтось будує, хтось співає… Я думаю, найголовніше – це мати ціль і втілювати її в життя, а це, виявляється, не так просто.
Жити за рахунок мистецтва, напевно, теж непросто…

В. В.: Непросто – це м’яко сказано. Це постійна боротьба, намагання виживати в непростому світі. Це немалі капіталовкладення у свій репертуар, написання альбомів і т. д… Добре, коли тебе оточують люди, які розуміють, допомагають  та спонукають тебе до творчості. Я пройшов довгий і непростий шлях від самодіяльного колективу, з яким працював до професійного, так як і у багато відомих артистів. Було по-різному. Робота на весіллях, робота в ресторані. Були пропозиції, на які я невчасно відгукнувся. Вони полягали в тому, щоб творити щось своє, але мені здавалось на той час, що мене все влаштовує. Була певна стабільність, заробіток в ресторані і я дещо втратив час в тому плані. Потрібно було раніше розпочати свою творчу діяльність. Ну, але, дякувати Богу, що я схаменувся.
Якими були Ваші перші кроки у професійній діяльності?

В. В.: Приходилось боротися за місце під сонцем і доводити собі і людям, чого я вартий і що можу зробити щось корисне для суспільства, в якому живу. Історія така: після ресторану я вирішив спробувати себе у так званому шоу-бізнесі. Що це за явище? Щоб його зрозуміти, уявіть собі, коли заходите зі світлого коридору в темний кабінет – наче в прірву падаєте. І головне, ви не знаєте, що  чекає вас попереду. Ніякої стабільності і ніяких гарантій на стабільність. Приблизно так виглядає початкова стадія творчості музиканта в шоу-бізнесі. Коли ти початківець і ти невідома людина, звичайно, складно. Перший фестиваль і відразу перша премія. Фестиваль «Боромля», в Сумах, 1999 рік. Пригадую, для мене це було щось неймовірне. Участь у конкурсі дала поштовх: з’явилися нові знайомства з авторами, ведучими, музикантами. Доводилось неодноразово працювати на сцені з акулами шоу-бізнесу, і кожен раз доводити собі і людям, що я чогось вартий, хоча, звичайно, не на рівних, бо я тоді ще був новачком. Досвід приходить з часом.
У вас є музична освіта. Це чудово, коли улюблена справа стає спеціальністю.

В. В.: Так, але я, на жаль, не зовсім працюю за спеціальністю. Моя спеціальність – диригент хору і викладач музичних дисциплін, яку я отримав після навчання в Тернопільському музичному училищі та Харківському інституті мистецтв. Мріяв стати оперним вокалістом, але мрія не стала дійсністю. Можливо, в мене просто не вистачило запалу,чи я не зовсім був готовий до такої жорсткої конкуренції не тільки в творчому плані, але і у фінансовому теж. Звичайно, велике значення має те, хто твій викладач і яку нішу він займає в мистецьких колах. Приблизно так це виглядало на той час. Насправді, мені трішки не пощастило з викладачем у Харкові, але це вже в минулому. Все сталося, так як мало статись. Зрештою, змінились часи, пріоритети, і тому я сьогодні той, ким я себе створив сам, практично з нуля.
У Вашому репертуарі є багато патріотичних пісень.

В. В.: Перший альбом під назвою «Йшли селом партизани» був записаний у 2001 році. Це була перша ластівка в моєму виконанні патріотичних пісень. Ініціатором цього альбому є Ярослав Громадський, директор відомої в Тернополі студії «ҐроЛіс». У 2005-му вийшов альбом під назвою «Йшли селом партизани-2». Згодом доля звела мене з автором, композитором, бардом власних пісень, Олександром Смиком, з яким ми створили проект і записали альбом під назвою «Відлуння криївки», який став продовженням патріотичної тематики моєї творчості. Записуючи альбом «Відлуння криївки», ми хотіли, аби він прийшов до вподоби молоді і через мистецтво, пісню,передати історичні факти нашому підростаючому поколінню. Для того, аби їм було цікаво слухати і любити своє українське, був вибраний формат музики багатьох пісень у стилі рок.  Починаючи з 2009-го року, ми разом з гуртом «АКЦЕНТ» (сьогодні він змінив назву на «НЕСКОРЕНІ») виступаємо з концертами на різних сценах не тільки нашої області, але і за її межами.
До речі, нещодавно ми з Олександром Смиком записали кілька нових пісень. Історія патріотичної тематики розширилась з 1919 року до сьогодення. Сподіваюсь, що пісні з альбому «Чорні ворони» прийдуть до душі меломанам і патріотам.
Тобто своєю музикою Ви висловлюєте власну громадську позицію?

В. В.: Людина має бути патріотом своєї країни, особливо зараз. Кожен повинен робити щось корисне для того, аби ми змогли всі разом  перемогти цю нечесть, яка зазіхає на нашу землю.  Якщо ти українець, ти маєш це довести. Я доводжу це у своїй творчості. Сподіваюсь, що це допоможе виховати патріотично налаштовану молодь для майбутніх поколінь.
Я розкажу про момент зустрічі з однією людиною – Алімом Павленко – дописувачем газети діаспори «Українське слово». Він довший час проживав у Москві, розмовляв російською. Якось йому в руки потрапив альбом «Йшли селом партизани», який став поштовхом до змін, життєвих переосмислень. Згодом він продав квартиру та машину в Москві і переїхав в Київ, вивчив українську мову і став патріотом України. Історія Аліма мене вразила.
Вам пощастило побачити світ. Розкажіть про Ваші перші враження від мандрівок.  

В. В.: Я багато разів був за межами України – Америка, Канада. Коли вперше  я потрапив в Лос-Анджелес, Голлівуд – цей епіцентр творчості, звідки йде подача світових зірок. Цей шик мене вразив. Неймовірно красиво. Клімат, дороги, машини. Просто фантастика.
І що, не виникло спокуси залишитися там?

В. В.:  Спочатку хотів залишитися, але не все те золото, що блистить. Є ще і побутові моменти життя. Мене тягнуло, як то кажуть, в своє болото… Тому я тут.
Яким чином Ви потрапили в Америку? Чим там заробляли на життя?

В. В.: Завдяки фестивалю «На хвилях Світязя», де я завоював першу премію у 2003 році. Один із членів журі запропонував мені поїздку в Штати. До речі, у 2003 році, перед тим, як летіти в США, в мене був сольний концерт в «Березолі». Тоді ж вийшов альбом під назвою «Не відлітай». Ці слова взяті з пісні, яка стала моєю візитівкою, з якою я перемагав на багатьох конкурсах – пісня «Птаха». Отака справа. Взяв з собою багато дисків, які непогано продавалися в музичних магазинах США. Вже будучи в Америці, я подумав, що треба організувати гастролі. В руки мені потрапила газета «Міст» (газета української діаспори), де були вказані телефони українських культурних осередків Америки. Мені прийшла ідея зателефонувати в кожен з них і домовитися та спланувати концерти. Так поступово я переїхав в Чікаґо, де прожив чотири місяці. Деякий час працював в компанії «Міст» радіоведучим.
Які зміни прийшли після повернення?

В. В.: Після повернення створив колектив, який мав назву «Крок». Це був 2004 рік. Багато було планів, але вони не стали дійсністю, бо ми виявилися нікому непотрібними, хоча займалися по 6-7 годин на музичній базі. Записав альбом в 2005 році під назвою «Чари весни».
Як Ви ставитесь до критики?
В. В.: Ті люди, які когось критикують, вони, як правило, самі нічого не можуть зробити. Критикувати дуже просто. Я можу сказати, що мені це не подобається, я би зробив зовсім по-іншому. А ти візьми і зроби, покажи, що можеш зробити. Я не дуже звертаю увагу на ці всі речі – просто роблю свою справу. Як казав один відомий чоловік: «Говоріть про мене все, що хочете, тільки не переплутайте моє прізвище».
Почату справу завжди доводити до кінця?

В. В.: Я знаю, що я працелюб. Якщо я за щось беруся – я зроблю це. Людина повинна горіти. Повинна бути іскра в ній. Якби я сумнівався, нічого б не вийшло. Сумнів – це невпевненість в собі, яка зупиняє всі твої мрії і починання, тому не сумніваєтесь, коли чогось прагнете в житті. Якщо в людини є віра в себе, бажання до життя і вірність справі, якою вона займається, вона переверне гори.
Які творчі плани?

В. В.: Маю таку мрію зробити гастрольний тур містами Канади та Америки. Цікаво те, що в цих країнах українська діаспора мене більше знає, аніж українці в Україні, де я живу. Стосовно планів? Звичайно, працювати. Творити, писати, виконувати, дарувати людям добро, радість, надію, впевненість у своїх силах, відкривати очі на правду на скільки це можливо. Вселяти дух перемоги і віру у своє щасливе майбутнє. Я розумію – це непросто. Але хочу бачити на наших вулицях, в нашій Державі, щасливих, усміхнених, самодостатніх, повних сил та енергії людей, які горді за свою Країну. Нехай це буде моя мрія і мрія кожного з нас. Слава Україні! Героям Слава! Завжди ваш, Володимир Вермінський.
Спілкувалася Юлія Хім’як