Миротворця з Тернопільщини відправили на Схід

Прапорщик Іван Мілян – миротворець зі стажем. Після пройдених бойових дій в Іраку та Ліберії чоловік не думав, що через десять років доведеться йти воювати знову, але цього разу вже на своїй землі – захищати від російської окупації.

Після Ліберії та Іраку – Горлівка

У війську тернополянин Іван Мілян ще з 2001 року. Служив у Старичах на Львівщині, потім – у Тернополі. Перейшовши на контракт, у 2003 році військовий у складі миротворчої місії ООН поїхав в Ірак, де пробув півроку. Ще по шість місяців відслужив миротворцем у республіці Ліберія і знову в Іраку. Після закінчення контрактної служби в березні минулого року прапорщика знову покликали до війська – призвали по мобілізації. Спочатку він служив у Тернопільському обласному військкоматі, а потім перевівся за власним бажанням до 44-ї артилерійської бригади, яка нині дислокується в Тернополі. У грудні боєць уже відправився на Схід в зону бойових дій.

На посаді командира відділення взводу управління  батареї Іван Мілян був зв’язківцем у групі артилерійської розвідки поблизу Горлівки, там провів майже три місяці.

– Горлівка знаходиться під контролем сепаратистів, від нас ворожі війська розташовувалися близько – на відстані 1 кілометра. Тож наш блокпост стоїть на самій передовій,- розказує чоловік.

Підрозділ Івана прикривав  дорогу на Майорськ у напрямку міста Артемівськ, що на північ від Горлівки. Український блокпост знаходиться там і зараз, але, згідно з мінськими домовленостями, наші сили відвели від лінії розмежування важке озброєння.

Військові розмістилися на території працюючої шахти, стратегічною перевагою була наявність териконів, на яких можна було розташовувати гармати. Але жити навіть під час лютих морозів доводилося так, як дозволяли польові умови – працювали в палатках, ховалися у бліндажах, засіб обігріву – буржуйка на дрова, яку по черзі розпалювали.

У контактний бій терористи не йдуть

– До нового року стріляли по нас, можна сказати, непрофесійно, після свят характер обстрілів змінився – зрозуміло було, що воюють професіонали, у них вже були коригувальники вогню. Це, напевно, на зміну сепаратистам прийшли російські військові, – згадує Іван Мілян.

До третьої-четвертої години ночі нашим коригувальникам доводилось працювати, відпочити – хіба що під ранок, саме ця пора доби для бійців була найспокійнішою – до обіду по них стріляли мало.

За час війни біля Горлівки 44-та бригада втратила чотирьох бійців – у їхній бліндаж прямим попаданням влучив фугасний снаряд. Не даром кажуть, що у сьогоднішніх умовах успіх воєнних дій у більшості залежить від артилеристів, яких називають «богами війни».

– Якщо порівнювати службу в Іраку і тут, то там ти бачиш ворога, а він бачить тебе – ідуть  контактні бої. А тут відбуваються бої важкою технікою, рідко коли трапляються перестрілки з автоматів, кулеметів, хіба що снайпери працюють. Вороги не хочуть іти вперед і гинути, їм краще «поливати» нас мінометами, «Градами», «Ураганами». Там ми були чужими на їхній території, а тепер доводиться захищати свою землю від окупації, – роздумує військовий.

В Іраку супротивник просто не мав такої потужної зброї, у нас же «ополченці» володіють чималим арсеналом важкого озброєння, що ще раз доводить – їм допомагає хтось набагато потужніший.

Частина місцевих і досі вірять кремлівській пропаганді

Російська пропаганда продовжує неабияк впливати на розуми українців у прифронтовій зоні.

– Є місцеві люди, які позитивно до нас ставляться, всіляко підтримують:  навідували не раз, прали вдома нам форми. Інші виступають за Новоросію. Коли ми виїжджали в магазини чи пересікалися з ними – сваряться, виганяють, кажуть, що їм і так добре живеться. Українські канали там глушать, у людей працює російське або сепаратистське телебачення, це й впливає на них. Можна зробити висновок, що Росія має потужну техніку, якою глушить канали зв’язку, в тому числі мобільного, – розповідає військовослужбовець.

– Зброя була постійно з нами, з цим проблем не було, а от забезпечували провіантом у більшості волонтери. Нам доставляли потрібне, або ж коли важко було це зробити, ми самі виїжджали до них і брали передачі. Із закордонної допомоги, яку передавали війську, до нас потрапили лише аптечки. Не знаю, як по інших підрозділах, але щось інше до нас не доходило. Перед відправкою в АТО у військкоматі видали форму, берці, але через неналежну якість цього не вистачило і на кілька тижнів. Довелося самому купувати собі одяг і взуття – навіть  б/у, але іноземного виробництва форма прослужила набагато довше. Після трьох місяців війни вона і зараз виглядає, як нова. Що ж до медичного забезпечення, то з цим на передовій у нас особливих проблем не було – за потреби ранених вивозили у лікарні найближчих міст, – розповідає про матеріальне забезпечення війська Іван Мілян і просить подякувати волонтерам, які приїздили до їхнього блокпоста. Прізвищ їх не знає, але добре пам’ятає обличчя й імена: Анатолій та Ірина з Києва, Саша з Ігоремем з міста Бершадь Вінницької області, Олена з Харкова. Також висловлює подяку тернопільській «Самообороні».

Після передової Тернопіль здається іншою державою

Чоловік згадує, як сильно допомагали зберігати високий бойовий дух дитячі листи, малюнки, віршики, які малеча складала для солдатів.

У прапорщика теж є маленька донечка – їй скоро виповниться три роки.

– Звісно, рідні переживали, але що зробиш? – каже боєць.

За три місяці він бачив сім’ю лише раз і признається, що після тієї зустрічі дуже важко було знову повертатися на Схід і залишати дім.

Після довгих днів на передовій 8 березня Іван Мілян повернувся в Тернопіль, його демобілізували, але через кілька днів мобілізували знову – за власним бажанням. Нині чоловік працює начальником радіостанції інформаційно-телекомунікаційного вузла в Тернопільському обласному військкоматі і чекає, що його знову в будь-який момент можуть викликати в зону АТО.

– Коли зі Сходу повертаєшся в Тернопіль, здається, що тут інша держава і в ній нема війни. Люди якось так ставляться до цього – ніби чекають, коли окупанти прийдуть сюди, а поки що «моя хата скраю». Дивно, коли йдеш вихідними містом і бачиш переповнені бари, розважаються молоді здорові чоловіки, а до війська йти нема кому, втікають від мобілізації. Але на передовій зараз такі ж люди, які вже місяцями воюють і теж хочуть повернутися додому – побачити сім’ї, хоча б трохи відпочити, – каже військовий.

Біля українського блокпоста працює шахта Царьова?

З іншого боку, визнає Іван Мілян, розумієш, що люди через певні обставини втрачають довіру до держави і військового командування.

– Як подивишся, що техніка у Збройних силах старша за мене – 70-80-ті роки випуску, а по телевізору розказують про нову техніку, стає дивно. Нове обладнання не має стояти у Нацгвардії далеко від передової, техніка потрібна там, де йдуть бої. Різні кулуарні непорозуміння, нез’ясовані моменти викликають багато запитань, і хлопці розчаровуються, – зауважує боєць.

До прикладу, ходять чутки, що шахта, де розміщується горлівський блокпост, належить лідеру сепаратистів Олегу Царьову і спокійно працює до цього часу, та чи правда це і чому так відбувається – українські бійці не знають. Спокійно працюють у зоні АТО підприємства олігархів – кому війна, а кому мати рідна.

Проблеми є і з виконанням державою обіцянок: коли Івана Міляна демобілізували, платню вчасно не виплатили, хоч чоловік уже давно має статус учасника бойових дій, зараз не може отримати земельної ділянки, яка належить йому за законом.

Та, незважаючи на ці проблеми, прапорщик вважає, що втікати від мобілізації – не вихід. Першочергове завдання  – стримати ворога. Якщо цього не зробити, то й не буде де наводити лад.

Джерело: Номер один