Як батьки програмують майбутнє своїх дітей

Сорокарічна жінка розповідала мені, як одного разу в дитинстві сувора мама одягала її в нове платтячко і, відправляючи гуляти на вулицю, суворим голосом попередила: «Прийдеш брудна – вб’ю!»
Вона пішла у двір і спочатку дуже боялася зробити хоч один незручний рух, з жахом уявляючи, що з сукнею може щось статися. Але потім у двір вийшли діти, почалася гра.

Поступово страх відпустив її і вона почала гратися, як і всі діти. Але в процесі гри хтось штовхнув її в безглуздій дитячій сутичці. Вона спіткнулася, впала, піднімаючись, наступила на край сукні. Почувся тріск тканини, і до свого жаху вона побачила своє платтячко – вимазане, з відірваним воланом. Відчуття жаху вона запам’ятала на все життя – вона ж була абсолютно впевнена, що тепер мама її вб’є. Вона почала плакати, і плакала так відчайдушно, що інші мами, які перебували у дворі, зібралися навколо неї і навперебій почали заспокоювати. Але нічого не допомагало – тому що дитина знала, що мама її вб’є.

Уявіть собі, яке потрясіння зазнала дівчинка, який жах вона зазнала по-справжньому, якщо дорослі люди, зрозумівши, чому вона так плаче, навіть не стали її вмовляти, щоб вона заспокоїлася, а стали шукати вихід із ситуації. Її привели додому до однієї з жінок, де платтячко зняли, випрали, пропрасували, щоб висушити. Потім дівчинку повели на сусідню вулицю, де знаходилося ательє мод. Там жінки пояснили ситуацію працівникам ательє, – і відірвану обірку пришили так, що й сліду не залишилося. І тільки після того, як дівчинка переконалася, що нічого не помітно, вона заспокоїлася…

Я описала цю ситуацію, щоб показати вам, – діти сприймають усе по-справжньому, вони нам вірять. Ми для них – значимі люди. Тому наша думка, оцінка, якій вони вірять, яка є безумовною правдою про них, звучить для них іноді як вирок. Особливо якщо ми говоримо їм це часто, вказуючи на якісь їхні якості, вміння або невміння. Вони нам дійсно вірять. І вважають нашу думку про них – остаточною, як діагноз, який ми їм ставимо. Одна мама говорила мені сумним голосом, приречено:

– Вірші запам’ятовує погано. Пам’яті зовсім немає!

І я в черговий раз здивувалася, – як легко і бездумно батьки ставлять свої діагнози, прирікаючи дитину саме на підтвердження цього діагнозу.

– Але через те, що ви говорите це своїй дитині, вона не стане краще запам’ятовувати, – щоразу доводилося мені говорити. – Навпаки, завдяки вам дитина вже знає, що вона погано запам’ятовує, що пам’яті у неї немає… Вона приймає це як кінцевий висновок про себе…

Ми самі позбавляємо наших дітей можливостей зростання, розкриття певних здібностей, ставлячи такі «діагнози». Я пам’ятаю, як щоразу дивувалася, бачачи малюнки онука, – тривалий час він малював справжні «каляки-маляки», які малюють малюки, а не діти його віку. Його ровесники в дитячому саду малювали вже розгорнуті картини, показуючи навіть перспективу, масштаб, відображаючи міміку осіб, – він же малював чоловічків за принципом – крапка, крапка, два кружечка, ротик, носик, огірочок… Я розуміла – якісь мозкові структури ще не сформовані, тому він так примітивно і «неправильно» для свого віку малює. І ніхто з нас, дорослих, не говорив – ти не вмієш малювати… Минув час, і якось непомітно для всіх нас, – дитина раптом почала малювати, стала передавати і перспективу, і масштаб, і вирази обличь. Просто – ніхто не поставив йому «остаточний» діагноз, позбавивши його перспективи вміти малювати.

Скільки разів, пропонуючи дорослим людям намалювати щось, потрібне в процесі якигось вправ, я чула: я не вмію малювати! – «Звідки ти це знаєш? – питала я. – Хто тобі це сказав? Ти просто почни, – і ти не зможеш не вміти! Не вміють тільки ті, хто знає, що не вміє і вже не намагається…» і справді, іноді упродовж декількох днів тренінгу люди починають малювати! Тому що просто скасовують «діагноз», що був поставлений їм в дитинстві.

Часто саме наші батьківські «діагнози» призводять до більш тяжких наслідків, ніж уміння або невміння щось робити. Наші думки і оцінки іноді приводять дітей до тривожності, до невіри в себе, до опускання рук, до приреченості. Навіть наше безневинне здавалося б: «Ну, і що ти накоїв? Що ти зробив, я тебе питаю?!!» сказане трагічним голосом з приводу не такого вже значимого вчинку дитини, викликає у неї відчуття, що сталося щось страшне. Іноді, знову ж таки, навіть не бажаючи цього, ми викликаємо в дитині відчуття невиправленості того, що сталося, приреченості тому, що вона скоїла те, що не можна змінити!

І це може призвести до справжньої трагедії (і такі випадки бувають!), – до самогубства дитини, коли вона не може жити під тягарем власної провини і нікчемності, що навіяні йому, нехай і несвідомо, не навмисно, такими ось караючими батьками.

Я чула розповіді багатьох дорослих людей про те, як «переслідують» їх і в дорослому житті такі ось «вироки» батьків. Як мамине зауваження, яке повторили багато разів в дитинстві: «Господи! Ну що це за кара така!», – довгі роки викликало в людині почуття провини, невпевненості в собі, навіть страху будувати серйозні стосунки з партнером. Дійсно, – кому треба така кара! Навіщо собою, – таким, псувати людям життя? Як мамине «пророцтво»: «Нічого путнього з тебе не вийде!», сказане за дитячі пустощі і непослух, – переслідувало людину все життя.

І в ситуації будь-якої невдачі, такої природної для будь-якої людини, що проживає своє життя, ці слова спливали в голові як вирок, – говорила ж мама, нічого путнього з мене не вийде… Як «пророцтво»: «За таким бешкетником, як ти, в’язниця плаче!» – збувалося в самому реальному сенсі, – рано чи пізно людина потрапляла до в’язниці. (І скільки їх, таких, що потрапили до в’язниці, в дитинстві були запрограмовані батьками, що поставили своїм дітям такий страшний «діагноз»!)

Усвідомлюючи наші пророчі, «творчі» здібності, ми повинні зрозуміти, – дитина не повинна дізнаватися від нас про такі ось безперспективні сценарії її життя! Любити дитину, це означає – навчити її в будь-якій ситуації, при будь-якому неуспіху або невдачі бачити перспективу, вірити в себе, шукати і знаходити вихід з будь-якої ситуації. Погодьтеся, ви, як дорослі люди, що живете дорослим життям, знаєте, як це важливо. Як важливо не опускати руки в будь-якій ситуації. Як важливо вірити в те, що все обов’язково буде добре… Але для цього нам потрібно дати можливість дитині побачити вихід, «незакінечність» будь-якого факту, вчинку.

Допомогти їй усвідомити, що все може змінитися, що у неї є сили виправити помилку, стати кращою, сильнішою. Адже ми, дорослі, знаємо, що все змінюється, що все «не кінцеве». Саме цим знанням нам і потрібно поділитися. Про це нам потрібно розповісти дітям. І ніхто крім нас не розповість нашим дітям, що у них є можливість залишитися хорошими навіть після поганих вчинків. Можливо, це одне з найважливіших уявлень, які ми повинні сформувати у наших дітей, які дійсно підтримають їх в житті. За яке вони будуть нам по-справжньому вдячні.

А для цього, – потрібно знову ж, допомогти дитині усвідомити причину своїх вчинків, – так легше буде зрозуміти, як змінити ситуацію, де знайти вихід. А для цього, знову ж таки, нам потрібно мати свій добрий погляд на дитину. Як на хорошу дитину, а не як на злочинця, за яким уже в’язниця плаче!

Ось в цих поясненнях і вірі в добру дитину, у якої, навіть якщо вона зробить поганий вчинок, залишається перспектива виправитися і залишитися хорошою людиною, – і є справжній вираз любові! Дитина кусається, – треба сказати їй, що вона скоро виросте і перестане кусатися. Що всі маленькі діти кусаються, але потім всі перестають. Дитина взяла чужу річ, – тому що ще мала і не може противитися своїм бажанням. Але вона обов’язково виросте і дізнається, що у кожної людини є свої речі і їх брати можна, тільки запитавши, чи дозволить ця людина взяти належну їй річ. І дитина обов’язково навчиться цьому і виросте чесною людиною. Дитина побилася, – так відстоювала себе. Але з часом вона зрозуміє, що відстоювати себе можна не тільки бійкою. Вона навчиться домовлятися, вона навчиться вибирати собі друзів, з якими не доведеться битися. Дитина нагрубила дорослим, але вона обов’язково навчиться поводитися так, щоб не ображати інших людей, щоб не зривати на них свій настрій. Все це приходить з віком.

Дитина повинна дізнатися, що вона – нормальна. Що вона – «така». Просто, – вона чогось ще не навчилася, щось зробила необдумано. Але у неї є можливість виправити всі свої помилки. У неї є можливість змін. Ми повинні допомогти дітям усвідомити, що все змінюється. Що її сором’язливість з часом мине, що друзі у неї обов’язково з’являться, що «двійку» вона обов’язково виправить, що після «нерозділеного» кохання – обов’язково прийде інше, що життя ніколи не закінчується, допоки ти живий…

Ось чому, знову ж таки, нам, дорослим, – так важливо пам’ятати себе маленькими. Нам потрібно сказати нашим дітям, що ми розуміємо їх, тому що самі в дитинстві – іноді брали чуже або обманювали, билися або отримували двійки. Але з нас виросли хороші, нормальні люди. Ми для наших дітей повинні бути зразками перспективи в житті. Ось чому нам потрібно пам’ятати своє дитинство і говорити з нашими дітьми про своє дитинство. Про кохання, яке скінчилося у тебе так сумно, про твої переживання, які минули з часом. Про твою боязкість, яка минула з часом. Про твої сварки з однолітками, з якими ти потім помирився. Завжди є місце змінам на краще!

Джерело: www.tutkatamka.com.ua