Home Події

Батько полоненого Олексія Кодьмана 2 роки не бачив сина: «Якщо не визволимо, його чекають 35 років тюрми у ДНР»

23283504_1498086006934244_1533735810_nТим часом політики розводять руками: у нас же немає війни! І закону про військовополонених теж немає…

Ми зустрілися в одній із тернопільських кав’ярень. Офіціант кидала на нас скупий погляд упродовж кількох годин, бо ми так і не змогли нічого замовити. Він нервово скручував сторінки меню і топив смутком в очах усіх, хто наважувався у них зазирнути. Це був направду важкий діалог, адже наш співрозмовник – Сергій Кодьман, батько військовополоненого розвідника з Тернополя Олексія Кодьмана, який майже два роки перебуває в полоні у Донецьку.

«Говорив дві години з міністром оборони ДНР»

Кілька дзвінків, такі-сякі посилки, нерегулярні листи та 20 хвилин особистої зустрічі – ось і все, чим може «похизуватися» пан Сергій, оповідаючи про зв’язок із сином за ці два надважкі роки. До кого тільки не звертався чоловік, щоби повернути сина! Та все марно. На жаль, влада буквально самоусунулась від горя пана Сергія та інших родин, чиї близькі стали заручниками не лише так званих терористів, а й системи, якій, здається, відверто байдуже до своїх захисників…

– 12 листопада 2015 року близько одинадцятої години ранку мій син потрапив у полон, виконуючи бойове завдання в районі села Павлопілля неподалік від Маріуполя. З ним було ще двоє – Василь із с. Великі Бірки та хлопчина з Бердянська. Уже ввечері їх доставили в Донецьк, у колишнє приміщення СБУ, яке там зараз називають «ізбушкою». Я знаю, що Олексій перші півтора місяця знаходився в одиночній камері. Вперше з нами він вийшов на зв’язок 21 грудня.

– Коли Ви дізналися, що Олексій у полоні?

– На другий день, 13 листопада, вранці.  Нам розповіли волонтери. Хоча у військовій частині не підтверджували понад тиждень. Говорили, що хлопці просто не повернулися із завдання, з ними немає зв’язку. Якщо не помиляюся, то за десять днів приїхав представник військової частини в Тернопіль. Запросив у військкомат мою доньку та дружину, розповів усе.

– 21 грудня Олексій подзвонив на мобільний?

– Так. Їм раніше давали раз на два місяці телефон, так би мовити, офіційно, щоби дзвонити додому.

– Що він Вам  тоді сказав?

– Він говорив з моєю донькою, бо мене не було, 17 грудня я поїхав у Донецьк.  Хотів його забрати, але, на жаль, не вдалося.  Зустрічався з так званим міністром оборони ДНР. У нас була двогодинна одностороння розмова. Мені говорити фактично не давали. Наприкінці він просто дозволив зустрітися із сином на 20 хвилин у його камері.

– Яким Ви побачили сина?

– Трохи схуд, але виглядав ще більш-менш…

– Не страшно було їхати?

– Не можу сказати, що було страшно. Якщо взяти поїздку в цілому, то мені було страшно, коли повертався назад, бо розумів, що нічого не можу зробити. Туди їхав, то якось було все одно за себе. Спокійно гуляв сам по Донецьку. Спеціально виходив подивитися, як живуть люди. Помітив, що місто існує цілком нормально.  Так, є сліди обстрілів, зруйновані деякі будинки.  Однак у центрі більш-менш усе гаразд. Це ж саме напередодні свят було. То помітив, що в них на вікнах, особливо в лікарнях, стояли ікони, а коли приїхав до Тернополя, то побачив у вікнах сніжинки.

– Всі ці півтора місяця, до першого дзвінка Олексія, Вам ніхто не говорив,  що з ним?

– Як такого контакту не було. Лише 21 листопада через сторінку Олексія «Вконтакте» нам скинули відео під назвою «Привіт із Донецька», на якому вони втрьох стоять на площі Леніна і говорять, що з ними все гаразд, що українська армія вбиває донбаський народ… Зрозуміло, що це пропаганда. По поведінці сина я бачив, що його змушували це говорити. Рідні інших хлопців казали те ж саме. Був період, що син не дзвонив, але телефонували інші хлопці, яких тримали з Олексієм. Вони через своїх рідних передавали нам інформацію. Згодом, десь весною, Олексій знову почав зрідка дзвонити.

– Коли Ви востаннє чули голос сина?

– Останній дзвінок від нього був 16 червня 2016 року близько одинадцятої години вечора. Я з ним говорив і на той час навіть не звернув уваги, що Олексій ніби прощався. Говорив мені, щоби за сестрою дивився, себе беріг. Я під час розмови не зрозумів. Уже потім дійшло, що це був останній зв’язок з ним. Загалом же від хлопців, яких тримали з ним, поступив останній дзвінок 21 червня. Після того ніхто не дзвонив більше.

– І тоді Ви кинулися самотужки шукати Олексія?

– Так. Ми одразу почали шукати. Надходила різна неофіційна інформація: то він у Горлівці, то в Макіївці і т. д.  Аж у серпні, через два місяці пошуків, нас (рідних військовополонених,- авт.) зібрала представник ООН Фіона Фрейзер, яка привезла листи від хлопців, розповіла, що особисто бачилася з ними. Хоча по розмові з нею ми не могли зрозуміти, чи дійсно вона з нашими хлопцями бачилася.  Ми показували їй фото, але жодного вона не впізнала.  Тому продовжували шукати далі. 1 грудня 206 року прийшло повідомлення від Червоного Хреста, що вони отримали листи від хлопців, хоча їх особисто не бачили. З листів ми  дізналися лише, що вони здорові, живі та їм дозволені передачі. Далі звернулися до Ірини Геращенко, яка входить до мінської групи, що відповідає за гуманітарні питання. Потім писали в координаційний центр. Та допомогти нам передати посилки ніхто не спішив.

– Врешті хтось таки відгукнувся?

– Так. Ми звернулися згодом до Володимира Рубана (ГО «Офіцерський корпус»,- авт.), який займався визволенням полонених.  Він сказав: «Дайте подумати». За тиждень подзвонив і сказав нам, щоби збирали передачі та везли їх до Києва. Ми за добу все зібрали. І не лише для своїх рідних, а й для тих хлопців, яким нікому передавати щось. Адже від декого рідні відмовились, у декого просто немає можливості. Ми все це відправили і десь за тиждень посилки дійшли до хлопців.  Підтвердження отримали в листах.  Коли Рубан відправив першу посилку, ми попросили його, щоби відвіз хлопцям хоч щось ще на Різдво. Та він відмовився, мовляв, там теж святкують. Нікому буде передавати. Тому наступні посилки потрапили до хлопців десь аж у кінці січня. Їх туди відвезла Надія Савченко. Для нас це було дивно. Не вірив, що вона поїде. Та Савченко привезла нам навіть підтвердження: листи від хлопців, фото з ними, відео. Правда, не з усіма, але дехто зміг побачити своїх рідних там. Це мало велике значення. Також з передачами завжди допомагала наша волонтерка Алла Чонгар. За це ми їй щиро вдячні.

– Олексій також потрапив у кадр?

– Так, він був на фото. Щоправда, те фото було неякісним, темним. Спочатку навіть його не впізнав. Савченко ж привезла списки, хто з ким у якій камері знаходиться. Олексій сидів у камері з чоловіком із Хмельницького. Дружина його впізнала. Так ми зрозуміли, що на фото є ще й Олексій.  Хоча обличчя його було майже не видно. Лише силует.

– А потім?

– Після того Рубану заборонили відправляти посилки на той бік. Нам сказали, що треба офіційно звертатися у Червоний Хрест. І зверталися. Крім того, допомагали з передачами й волонтери. Хоча у листах хлопці підтвердили, що отримали за весь час лише дві посилки: ті, які Рубан відвіз сам, і ті, що доставила Савченко. Влітку, щоправда, трішки краще почали отримувати посилки, хоча й  вони доходили не в повному обсязі. Ось минуло десять днів, як Олексій отримав чергову посилку. Ніби отримав, бо листів із підтвердженнями знову ж таки не було.

– Що передавали?

– Останній раз – ковдри та продукти, що швидко не псуються.  Вони просили. Крім того, багато батьків передали теплі речі. Олексій писав, що має теплий одяг.

– Їх випускають із камер чи постійно тримають у чотирьох стінах?

– У листах хлопці писали, що їх водять на прогулянки по дві години щодня. Не знаю, наскільки цьому вірити. Може, так змушують говорити. Ще писали, що дозволяють по дві години дивитися телевізор: з 19:00 до 21:00 щодня. Вмикають ті канали, які хочуть, налаштували «1+1», український «5 канал».

– Рік Ви з ним спілкуєтесь виключно листами?

– Так.

– Невже не можна обміняти Олексія?

– Уже понад рік обмінів немає взагалі. Ми про це наголошуємо. Регулярно їздимо до Києва у координаційний центр, зустрічаємося з Іриною Геращенко. Та нам конкретних відповідей не дають.  Ми хотіли, щоби при Верховній Раді створили комісію, яка б опікувалась полоненими. Звернулися до голови Верховної Ради Парубія. Та безрезультатно. Крім того, ми добиваємось, щоб Верховна Рада прийняла статус військовополонених. Це закон, який є у всіх цивілізованих країнах.

У нас такого немає. Хлопці там рахуються заручниками. Фактично ніким.

Захищав Україну, а назвали дезертиром?

Так, у цивілізованому світі дійсно  діє міжнародна конвенція, яка захищає права військовополонених. Однак у наших реаліях повертаємося до запитання: «Що в Україні: АТО чи війна?». Якщо АТО, то хлопців і далі вважатимуть заручниками чи навіть терористами. Якщо ж військовий конфлікт, то вони можуть отримати статус військовополоненого. Та політики, на думку Сергія Кодьмана, і далі «грають» у терміни. Тому навіть міжнародні організації не можуть добиватися елементарно пільг для тих, хто у полоні.

– Вони прямо нам так і говорять: «У вас же немає війни! Ми не можемо «тиснути» на Росію, щоби дотримувалась положень про військовополонених. Вони -заручники!»

– То в Олексія зараз статус «заручник»?

– Так, офіційно він заручник.

– Ви часто вживаєте займенник «ми», оповідаючи про зустрічі з чиновниками чи депутатами. Розумію, що таких, як Ваш син, там не один десяток?

– Так. У Макіївці загалом 35 чоловік, але, крім цього, і у слідчих ізоляторах сидять, у тих же «ізбушках». Знаємо, що є хлопці у 32-й колонії уже засуджені, правда, цивільні. Також є і в Луганську. Щоправда, там порівняно з Донецьком важче. Люди потрапляють у полон, а потім немає підтвердження,  де вони і що з ними. Рідні тільки припускають, що хлопців тримають в ізоляторах.

– Що на все це кажуть у нашому військкоматі?

– Нічого. Спочатку говорили, що полонені – це не їхнє питання. Не скажу, що вони геть байдужі. Якісь довідки, документи можуть видати. Та не більше. Колись ми зверталися щодо зарплатні Олексія, то нам допомогли. Тут проблема ось у чому: коли людина потрапляє в полон, то військова частина пише їй СПЧ – самовільне покидання частини. Так командування частини повністю знімає з себе відповідальність. І це біда, адже автоматично знімається зарплатня та всі соціальні пільги.

– А як місцева влада? Часто наші нардепи хизуються світлинами з фронту. Невже вони не хочуть чи не можуть допомогти?

– У вересні ми (батьки полонених, – авт.) були під Верховною Радою чотири дні. Ночували там. Якщо до нас прийшли сім депутатів із всієї ВР, то вже добре. В основному реально допомогла в ті дні знову ж таки Савченко. Хоча всі її називають зрадницею, але вона нам у ті дні принесла і спальні мішки, і крісла, щовечора їжу приносила. Здавалося б, нічого особливого, але була хоч якась увага. З Тернопільських нардепів, принаймні на моїх очах, ніхто не підійшов. Правда, на другий день акції до нас приїхала наша  волонтерка Алла Чонгар. Підходили також і хлопці-атовці з Тернополя.

– Ви сказали, що обміни призупинили. Чому?

–  Не знаю. Та останній, кого звільнили, це був кіборг зі Львова. Хоча його не звільнили. Православна церква Московського патріархату забрала його якось на Різдвяні свята у 2016 році. Щодо класичного обміну, то він був ще 15 вересня 2016 року. Коли на сході тривали жорстокі бої, то обміни відбувалися активно на всіх рівнях. З появою так званих Мінських домовленостей обміни припинилися, при цьому кількість полонених збільшується постійно. Крім того, дуже багато «ловлять» там цивільних. У 2017 році вкотре почали формувати списки на обмін. На нашому боці, до речі, багато хто не хоче повертатися, не хоче, щоби їх обмінювали. Терористи в це спочатку не вірили. Тому відправили чотири мами по наших колоніях, щоби наочно в цьому пересвідчитись. Нам говорили, що після їх візиту всі списки до обміну узгодили. Приміром, бойовики вимагають віддати їм 65 «беркутівців», що брали участь у подіях на Майдані, які зараз під слідством. Крім того, вимагають їм повернути 11 чоловік, які взагалі не мають стосунку ні до війни, ні до Майдану, а були засуджені до 2013 року в Україні. Та наші не можуть їх віддати, бо, мовляв, у них руки по лікоть у крові, як потім мамам Небесної сотні в очі дивитися. Ми це, звісно, розуміємо. Та, дивлячись на ситуацію загалом, розуміти все складніше.

– Зараз що Ви робите?

– Усі батьки шукають можливості, аби хоч передачі та листи доставляти. Десь зрозуміли, що завдання-максимум практично недосяжне. Крім того, звертаємось у всі можливі органи, щоби звернути увагу на проблему. Писали звернення до Курта Волкера (спеціальний представник США по Україні,- авт.).  Між собою ми домовилися, що також почнемо звертатися до української діаспори по усьому світі. Кожен сам від себе, аби мати на руках письмові відповіді. Бо я, приміром, коли давав інтерв’ю журналістам, то вони часто просили показати документи. Та багато звернень були на словах. Тому зараз усе це збиратимемо й письмово також.

– Ми – це хто? Скільки вас?

– В основному нас 15-20 чоловік таких активних.

– Звідки вони?

– З усієї України: Львівщина, Волинь, Хмельниччина, Рівненщина, Сумщина і т. д. Є й такі, що живуть на окупованих територіях. Правда, вони не дуже активні. Хоча і їх тут можна зрозуміти. Є такі, що буквально нещодавно дізналися, що їхні рідні в полоні. Є такі, чиї діти от зараз потрапляють до рук ворога . Ось у вересні ц. р. хлопчина Роман із Вінниці потрапив у полон. Зараз його тримають у колонії.

– У листах Олексій, можливо, розповідав, як почувається зараз фізично?

– Він пише, що все нормально. Та я вам так скажу: листи є різні. Ми ж читаємо листи не лише від нього, а й від інших хлопців, яких тримають з ним. То одні пишуть, як Олексій, що все гаразд. Інші ж, навпаки, що все дуже важко, що голі-босі, а коли йдуть гуляти, то позичають одне в одного взуття. Здебільшого жаліються на зубний біль, що зуби просто випадають. Та це зрозуміло. Брак вітамінів. Хоча ми завжди передаємо вітаміни, але їм вони не доходять.  Цигарки відбирають. Останнім часом я купую на ринку тютюн, то він до Олексія ще має шанс дійти. Продукти теж далеко не всі доходять. Хоча хлопці пишуть, що їм можна передавати усе. Натомість Червоний Хрест каже, що є список того, що дозволяє керівництво колонії.

– Їх там хоч годують?

– Цитуючи Колодія: дають кашу зранку. На обід – ту ж кашу, тільки розведену водою. Раніше, знаю, їм поливали їжу якимось жиром, від якого у всіх почали різко боліти шлунки. То вони попросили, щоби надалі годували простою кашею на воді. Годують, так. Але… Я, до речі, намагався сам передати посилку через працівників колонії, але вони не взяли. Сказали, що тільки Червоний Хрест.

Державі байдуже?

АТО. Здавалось би, три літери. Та від них залежить життя наших військових, що перебувають у полоні. Поки влада «втягується» у популізм, що ж насправді діється на сході, українці роками не можуть побачити своїх рідних. Пан Сергій каже, що таке враження, що навіть цинічно «піаритись» на темі полонених ніхто не хоче.  Ті, кого держава уповноважила опікуватися цією проблемою, фактично нічого, за слова пана Сергія, не роблять.

– Коли ми звертаємося до тих же депутатів, то вони дуже дивуються, коли чують, що вже рік в Україні немає обмінів. Найгірше – це невизначеність. Якби хоч запустили процес, щоби батьки мали надію і ті люди, яких роками тримають. Тут же просто безнадійна ситуація. До речі, 29 березня 2016 року Олексія та ще трьох хлопців вивезли на блокпост і мали обміняти. Та, протримавши там півтори години, повернули назад. Тоді Олексій ще міг телефонувати. У розмові зі мною підтвердив, що такий випадок був. Мовляв, потримали більше години та відвезли назад.

– Олексій міг уже бути вдома, але ніхто з нашого боку не виїхав йому назустріч?

– Так. Після того я їздив у координаційний центр і запитував у Качанова, чи було таке і чому не забрали. Він же мені відповів: «Нас поставили в такі умови, що ми просто не встигли приїхати». Та, з іншого боку, чому я маю про це питати, щось домислювати. Вони ж мали би зібрати рідних і пояснити самі, чому так сталося. Ось вам і відношення. Ніхто не хоче з нами працювати. В січні ц. р. нас збирав у себе керівник СБУ Грицак. Він запросив представників воєнної прокуратури, міністерства оборони, нацгвардії і т. д. Була досить розширена зустріч. Усі красиво виступали. Та коли ми почали ставити конкретні запитання, то ніхто з них  не міг відповісти…

Полон, в який потрапили українські військові, серед яких і син пана Сергія, може тривати роками. Адже, окрім тримання під вартою, на хлопця чекає ДНРівський суд, рішенням якого Олексія можуть ув’язнити навіть на 35 років.

– Для чого це робиться? Україна ж відмовляється віддавати їм тих, кого засудили кілька років тому. Ось у ДНР роблять так само, мовляв, у нас в колоніях не просто незрозумілі люди сидять, а ми їх судимо за конкретними статтями. Їхніми статтями. Зараз Олексія хочуть посадити за статтею №230  (тероризм, – авт.) як воєнного злочинця.

–  Як Вам допомогти?

– Говорити про те, що обмінів немає. Ми не розуміємо, чому так. От для учасників АТО є певний перелік пільг, а для тих людей, що у полоні, ніхто не гарантує нічого. Людина звільняється з полону і, однозначно, потребує, як мінімум, психологічної та фізичної реабілітації. Про фінансові відшкодування я вже промовчу. Єдине, що нам вдалося добитися, це нормальної зарплатні. Тепер полонені отримують  кошти як усі військові, плюс як атовці. Крім того, згідно з цими змінами в законі, вони рахуються на першій лінії розмежування. Хоч так. Проте, знаєте, складається враження, що загалом про цю проблему просто забули. Зробили вигляд, що її немає, а з нею немає і тих хлопців.  От Нелю Штепу нашій владі ніщо не заважало просто відпустити. Коли запитую, як так, то відповідають, що не впливають на суди. Та якщо так, то не чекайте суду і віддайте таких, як вона, в обмін на наших військових. Усе, мабуть, закінчиться тим, що всіх просто відпустять, а наші люди й далі сидітимуть у донецьких чи луганських тюрмах роками…

ДОВІДКА

Олексій Кодьман на початку бойових дій працював за кордоном – заробляв гроші на лікування матері. Коли мамі стало гірше, хлопець повернувся і його відразу мобілізували. 15 листопада 2015 року, вже у полоні, йому виповнилося 30 років. За час полону в нього народилося двоє племінників. На мирній території триває життя, а для Олексія воно зупинилася в полоні терористів. Рідні бійця не можуть зрозуміти, чому їхнього сина вважають заручником, якщо він – військовополонений. Вони просять українську владу вивести це питання з політичної площини і надати бійцям статус військовополонених, який, на їхню думку, прискорить процес передачі українській стороні і захистить їхні права в майбутньому. З цією метою родичі полонених ініціювали розробку законопроекту «Про статус військовополоненого», адже, уникаючи терміну «військовополонений», Україна і міжнародне співтовариство унеможливлюють покарання Росії за незаконне поводження з полоненими.

Джерело: Тижневик “Номер один”

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар