Росіянин з українським серцем

Уродженець Росії, колишній воїн УПА, переселенець з Криму 88-річний Володимир Чермошенцев уже більше півроку мешкає у геріатричному будинку, що у селі Петриків, неподалік Тернополя. Майже все життя патріоту України доводилося приховувати правду про своє минуле. А навесні, побоюючись російських окупантів, був змушений змінити кримський Бахчисарай на Тернопіль.
Ми відвідали Володимира Олексійовича у геріатричному будинку. Тут він має окрему кімнату, де на килимі над ліжком висить червоно-чорний стяг як промовисте нагадування про його сподвижницьку молодість.

Батька вбили за миску баланди
Народився Володимир Чермошенцев аж у Саратовській області, в Росії. Коли маленькому Володі виповнилося шість років, батька вбили на його очах. Тоді якраз на Поволжжі були голодні роки, і Олексій Якович удруге став у чергу за баландою, аби нагодувати сина, в якого перша порція трав’яної юшки тільки ще більше розпалила голод.
– Досі стоїть перед очима ця жахлива картина, але я був малий і не міг нічого вдіяти, – згадує Володимир Чермошенцев. – Залишившись без батька, щоб не померти з голоду, ми з сестрами Тонею і Марією збирали у полі мишей, корінці, траву. Але голод був невблаганний, сестричок не стало…
Рятуючись від голодної смерті, Володя разом із сусідами вирушив в Україну. Так він опинився у кримському місті Бахчисарай. Спочатку його прихистила татарська сім’я, якій допомагав вирощувати тютюн і лікарську ромашку, а згодом сюди приїхали його мама, тітка і брат.
– Мама влаштувалася листоношею і хтось із працівників пошти розповів, що у місті живе хлопчик із таким же прізвищем, як у неї, – каже Володимир Чермошенцев. – Відтак коли вона зустріла мене, втратила свідомість – думала, що мене давно немає серед живих…

Жив у собачій будці
Почалася Друга світова війна, Крим захопили гітлерівці. Володимир вирішив перебиратися до Сімферополя, але на одній із доріг потрапив до колони українців, яких гнали гітлерівці. Разом з ними опинився в одному із таборів у німецькому місті Ватенштадт, де працював на коксовому підприємстві.
– Робота була каторжна, я засинав і прокидався із думками про втечу, – ділиться спогадами Володимир Олексійович. – Разом із хлопцями придумали, як обманути охорону. Я заховався у собачій будці. Чотири днів жив із цуценятами. На щастя, вівчарка не гарчала і прийняла мене, як свого. Щоб не вмерти з голоду, їв те, що давали собаці… Розумів, що довго так не протримаюся, і вирішив тікати.
Фашисти схопили Володимира під Дубном. Хотіли знову відправити у табір, але полонених звільнили українські повстанці. Володимира, який розмовляв винятково російською, хлопці з УПА сприйняли за шпигуна. Спочатку надавали стусанів, а потім довго розпитували, хто він і звідки. Зрештою, повірили, і командир Дубенської сотні УПА Юрій Чуйковський узяв його за ординарця.
Під час бою упівців з НКВС Володимира схопили. Катували, вибиваючи інформацію, поламали ребра, вибили зуби.
– Ось пальці… Бачите, відкусані… Так ось, узяв енкаведист щипці, скільки сил було, стільки й тиснув. А я мовчки терпів. Вважав за краще вмерти, аніж здати побратимів, – каже.
Дивом тоді знову вдалося втекти. Дістався аж до Криму, до матері, яка вже кілька років його оплакувала. Та невдовзі хлопця знову затримали – за крадіжку винограду та ухиляння від служби в армії його посадили на 10 років. Про те, що був в УПА, не дізналися, інакше розстріляли б. На нього чекав лісоповал у Кіровській області. Вісім років неволі витерпів — два із призначеного терміну скоротила смерть Сталіна.

Пережив дружину і чотирьох дітей
Після таборів повернувся знову на Кримський півострів, але вже з радянським паспортом. Працював у побуткомбінаті, на будівництві. Там знайшов свою долю, одружився із дівчиною Марією. Народилося у них четверо дітей. Здавалося, всі нещастя позаду, але…
– Дружина і сини надміру захопилися оковитою, вона й звела їх передчасно в могилу, – розповідає Володимир Олексійович. – Доньку задушив її власний чоловік. Нині сидить у в’язниці, та кому від того легше? Померла й дружина…
Аби на старість не залишитися самотнім, одружився вдруге. В його дружини Валентини теж було нелегке життя. Вони вже майже тридцять років разом.
– Валя кожен день телефонує, каже: «Давай, старий, повертайся!» – розповідає Володимир Чермошенцев. – Сумую за нею дуже, але як повернуся? Мене ж там уб’ють! Може, вона до мене приїде, не знаю, побачимо… Я таки ще сподіваюся, що Крим колись стане українським і ми знову будемо разом…

Джерело: Нова Тернопільська газета