Залізна сила волі та велике серце тернополянки Лілії Проць

Коли мова йде про успішних людей Тернополя, неможливо не згадати Лілю Проць. У випадку успішності Лілі мова піде не про матеріальні надбання та статки, а про величезну працю над собою і таке ж бажання бути корисною для міста та для людей, що поруч. Вона – триразова чемпіонка світу з пауерліфтингу, багаторазова призерка всеукраїнських змагань не лише виступає самостійно, але чимало часу присвячує вихованню, культурному збагаченню та оздоровленню дітей. Ми дізналися більше про її ініціативи, плани у громадській роботі, принципи та цікаві моменти із життя. Про це читайте далі.

– Лілю, як проходить Ваш робочий день?
Лілія Проць: День починається з руханки. Пропагуємо її в школах, тому ранок починається о 7. Сніданку немає, бо треба з дітьми стрибати. Після Великодня будемо запроваджувати руханку і для дорослого населення по районах: на набережній і на бульварі Данила Галицького. Потім йдемо в школу. Пізніше – робота з установами, громадськими організаціями, над документацією. З першої до другої – обід і це навіть не обговорюється.
Взагалі, я, як то кажуть, масовик-затійники – моя рука має бути весь час на пульсі міста. От вже трохи розвеснилося, то я приглядаюся до майданчиків, бульварів – що де можна зробити. Діти часом самі підходять і запитують про заходи, які плануються. Є цікаві ідеї, які можна запозичити в інших містах чи навіть країнах для Тернополя, але однодумців, на жаль, небагато. Мало відомих спортсменів долучаються до громадської роботи.

– На Вашому рахунку 35 рекордів, вірно?
Л. П.: Зараз я збилася з рахунку, скільки їх, але все-одно встановлюю рекорди серед ветеранів. Перший встановила в 1995 році у Феодосії на Кубку України – 152,5 кг у присіданні. Тепер рекорди інші – зібрати 100 медалей, провести наймасовішу руханку не тільки в Тернополі, а й в Україні. Зараз більше позиціоную себе як громадський діяч, хочу змінювати місто в плані здорового способу життя.

– Поділіться цікавими спогадами, пов’язаними із Вашим дитинством.
Л. П.: Телефон був по дві копійки. Телефонні апарати стояли на розі майже кожного будинку, але ми ходили один до одного в гості без дзвінків: якщо друзі не в дворі, то вони вдома. Рідко хто куди міг поїхати, хіба до села. В неділю ми ходили в «Малятко». Мультики подивитися коштувало 10 копійок, а знайти їх було не проблема – здав дві пляшки з-під сметани і маєш на кіно. Найкрутіше морозиво було ескімо, бо шоколадне.
Ще коли вчилась в школі, їздила в Київ на чемпіонат по шашкам. Привезла «Фанту», то ми по колу передавали, щоб всі по ковтку спробували. Дитинство було цікаве – є що згадати. Пам’ятаю також сусідів. Василь Дем’яний з собакою Кузьою по дворі гуляв з приймачем в руці. Вже після його смерті я дізналася, що він – дев’ятиразовий чемпіон СРСР з греко-римської боротьби.
Село люблю згадувати: як по черзі корову пасли, гусей, як в армію проводжали хлопця. Ввечері проводи, а вранці всім селом виходили на дорогу, а від нам хустинкою махав. Словами тих почуттів, звичайно, не передати.

– Які перемоги у Вашому житті вдавалися найважче? І які є найціннішими?
Л. П.: Найперша перемога – це перемога над собою. Ось це найважче, бо лінь завжди є, не дивлячись на вік. Спочатку вона дитяча, потім – підліткова. З часом це почуття наростає і сьогодні лінь вже вікова. Фізіологічно так є, що людина втомлюється і згодом на відновлення їй потрібно все більше часу. Я маю бути завжди в тонусі, мати більш-менш красиве тіло, щоб бути прикладом для учнів. Те, що я їм розказую, якою була в їхні роки і що робила, мало впливає, а от власний приклад – це показник. З ними треба бігати, стрибати, могти підняти штангу, тоді вони розказують своїм друзям, батькам, що от тьотя Ліля може так і так. Мій приклад їх спонукає ставати кращими, до чогось тягнутися. З вихованцями треба тримати імідж.
Колись перемоги були інші: вступити в інститут, закінчити навчання, стати депутатом молодіжної міської ради, міської ради, зайняти хороше місце в рейтингу. Зараз прийшло розуміння того, що життя плинне, тому стараєшсь закінчити початі справи.

– У свій час багато писали про те, що Ви взяли на опікунство донечку Настю.
Л. П.: Так, це було два роки тому, але ось уже 5 місяців як Настю забрала її біологічна мама. Це був перший такий великий стрес в моєму житті, коли від одної думки хотілося плакати. Вперше в житті я звернулася до психолога, яка допомогла мені прийняти те, що так мало статися. Так створений світ і на все є свої причини…

– Саме знайомство з дівчинкою наштовхнуло Вас на ідею створити дитячий будинок?
Л. П.: Думкою про дитячий будинок я жила ще з 2008-го, задовго до того, як ми взяли Настю. Мені казали, що треба своїх народити, але в мене трохи інша мета. Як наставник, як виховник я можу дати дітям багато. Я хочу допомогти дітям-сиротам реалізуватися в житті, щоб на одного безхатченка стало менше. Я часто задумуюсь, як складається доля тих дітей, які вийшли із сиротинця? Скоріше за все – це прості люди, які не реалізували себе у житті. В нас часто кажуть: «Лиш би хороша людина була». Але це неправильно. Таке твердження себе віджило. Ми живемо у високотехнічному, розвиненому світі, де кожен має зробити бодай щось для людства.

– У 2007-му Ви створили клуб «СПОРТ-КЛАС» і зараз є його президентом і тренером. Багато спілкуєтесь з дітьми та молоддю. Яке воно, підростаюче покоління?
Л. П.: Воно – інше. Якщо ми говоримо про більшість, то у неї немає ідеалів. Батьки не дають того, що би мали. Вони більше зайняті роботою, забезпечують дітей матеріально, але цього мало для творчого розвитку. Тому клуб став своєрідним осередком для молоді. Там ми хлопців заохочуємо не тільки до спорту, а й даємо зрозуміти, що в цьому житті треба кимось стати, показуємо приклад.

– Серед Ваших вихованців є чемпіони. Чого від учнів очікуєте найбільше?
Л. П.: Як кажуть, поганий той тренер, якого не переростають учні. Хотілося би, щоб мої учні реалізували себе в житті – стали хорошими спеціалістами в різних галузях. У плані спорту, щоб вони не відрікалися від соціальної роботи. Щоб хтось з них зміг створити клуб, де би була присутня ота соціальна складова. В Тернополі багатьом видам спорту немає де навчитися – немає бази, тренерів. Спортивні школи – це замкнене коло. Дітей потрібно стимулювати, треба їх возити на змагання, щоб був розвиток. Все це потребує коштів, яких немає.

– Сьогодні серед молоді популярним є відвідування тренажерних залів. Чи всім такі заняття підуть на користь?
Л. П.: В тренажерних залах мають працювати люди з фізкультурною освітою, а в нас дуже часто не так. Тренер має мати знання, що людині можна робити, а що їй може зашкодити. Специфіка тут така: наслідки шкідливого впливу на організм ми відчуваємо 5-6 років опісля. От тому бувають непоправні ситуації, а через що ми часто навіть не здогадуємося.

– У Вас є шкідливі звички?
Л. П.: Не курю. Пиво, вино можу собі дозволити. Коли тренувалася, то нічого зовсім не вживала. Я почала займатися штангою з 20-ти років і 5-6 років активного життя багато в чому себе обмежувала: сиділа на дієтах, не гуляла, зайвий раз рукою не махнула. Словом, все для перемоги було. Тепер трохи розслабилася.

– Вам, напевне, не раз доводилося чути від оточуючих, що «залізо» – це не для дівчат.
Л. П.: Це було на початках, 21 рік назад. Взагалі, умовно кажучи, чоловічими видами спорту тоді дівчата не займалися. Тоді це не сприймалося.

– Тут Ви, можна сказати, проявили себе частково як феміністка. J
Л. П.: Фемінізм – це боротьба за рівні права. Деколи не розумію, чи вони потрібні. Тепер чоловікам швидше треба виступати за права, щоб в декреті сидіти чи ще через якісь моменти. Чоловіки тепер стали слабкі морально, вони частіше дають слабину.

– Харчуєтесь якось по-особливому?
Л. П.: Їм п’ять раз на день. Не запиваю. Багато приділяю уваги овочам. Коли голодна – зла, а як поїм, то навіть думається легше. Куховарити не люблю.

– Поза роботою, спілкуванням з друзями та рідними чим займаєтесь?
Л. П.: Якщо про хобі, то я колекціоную ручки. Багато хто знає і мені часто сувеніри привозять. Люблю читати. Ходжу на різні заходи, відпочиваю активно. Читаю класику. Настільна книга – Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі». Всіх грошей не заробиш. Сьогодні я живу за своїми принципами. Гроші мають йти на задоволення. Вдягнутися, взутися – це все для зручності. Квартира – це місце, де можна переночувати, подумати. Багато дивлюсь фільмів про роботу над собою.

– Як підсумок до нашої розмови, озвучте глибоку думку, яка прийшла з часом та досвідом.
Л. П.: Ми нічого не повинні конкретно, але кожна людина має зробити щось корисне в своєму житті. Я рада, що маю друзів, які розділяють мої думки і йдуть зі мною по житті.

Юлія Хім’як