Тернопільський професор розповів про будні мобілізованого солдата

 Як історик, Микола Лазарович каже, що зараз українці не мають права втратити історичний шанс показати себе справжньою нацією патріотів

У кожному тернопільському вузі зараз є мобілізовані викладачі. Є й ті, хто пішов служити добровольцем.

Викладач ТНЕУ Микола Лазарович 14 лютого пішов в АТО добровольцем. Він – відомий в Україні історик, доктор політичних наук, професор кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України.

Наш співрозмовник має звання старшого сержанта, він є командиром відділення 14-ї Володимир-Волинської механізованої бригади Збройних сил України. Днями Микола Лазарович був у Тернополі в тижневій відпустці, наданій командуванням, аби завершити деякі наукові справи. Далі – виїзд на Донбас.

– Я людина, яка ніколи не була байдужою до важливих історичних подій, – розповідає пан Лазарович. – Колись з інституту мене виганяли за антирадянську діяльність. Брав участь в акціях «Україна без Кучми», у „Помаранчевій” революції, Революції Гідності. Тому, те, що я пішов добровольцем, – це закономірність, яка випливає з моїх поглядів. Морально готуватися мені до цього не потрібно було.

Спочатку тернополянин проходив підготовку у навчальному центрі на Рівненському навчальному полігоні. Тепер служить у Володимир-Волинській 14-й механізованій бригаді. Каже, що бійці бригади проходять бойове злагодження з іншими військовослужбовцями.

– Ця бригада була сформована на основі 51-ї бригади, яку розбили під Волновахою, – розповідає він. – Тих хлопців, які вже рік воювали, демобілізують. Вони передають свій досвід, а ми маємо їх замінити. Командування каже, що до кінця місяця нас відправлять на Схід.

Пан Микола уже має певний військовий досвід. У 1982-1984 роках служив у Прикарпатському воєнному окрузі, має уявлення, що таке армія. Каже, що знав, куди йде.

– Особливих ілюзій я не мав, – розповідає він. – Звичайно, порівняно з тим, що було, зрушення є. Але якщо порівнювати стан справ із тим, як має бути, то нашій армії ще далеко до цього.

Співрозмовник додає, що формою і берцями в бригаді забезпечили. Каску і бронежилет обіцяють видати у зоні бойових дій. Але те, що не дали Збройні Сили – розгрузки для автоматних магазинів, гранат і т. п, наколінники, налокітники, каску, бронежилет і ще одні берці – усе це йому закупили в університеті.

– Я з самого початку знав, що піду на війну, – розповідає Микола Лазарович. – Але мені вдалося це зробити лише з п’ятої спроби. Чотири рази мені говорили, що я там не потрібен, що потрібні лише спеціалісти. Коли я вп’яте прийшов у військкомат, то виявилося, що я вже з обліку знятий. Написав заяву, щоб мене відновили. Потім медкомісія знайшла якісь причини, щоб написати, що я обмежено придатний для служби. Але я впросив, щоб визнали мене придатним, а не обмежено придатним. Наступного дня я виїхав у Рівне. Там теж документи переглядали – і мене знову забракували. Довелося ще просити, щоб мене таки взяли.

Дружина і дорослий син отримали новину про те, що чоловік іде воювати, як факт, розповідає пан Лазарович. 13 лютого він пішов у військкомат. О 17 годині йому сказали, що їде наступного дня о 8-й ранку. Сім’я дізналася новину близько 10-ї вечора. Ще потрібно було кров здати, окуляри купити.

Пан Лазарович каже, що йому соромно дивитися новини, коли показують, як воюють дівчата, а чимало чоловіків спокійно на це споглядають. Крім того, піти воювати його спонукали й історичні паралелі.

– Те, що відбувається в нашій історії, показує, що зараз – один із небагатьох випадків, коли ми тримаємо свою долю у своїх руках, – каже викладач. – Як історик, згадуючи події в Україні в 1917-1921 роках, можу сказати, що значна частина селянства тоді не підтримала революцію, бо була заклопотана, де б узяти земельки. А потім прийшли більшовики, завоювали Україну. Далі був Голодомор. І той, хто не хотів захищати Україну в 1921-му, мусив дивитися, як конають його діти у голодному 33-му. Це було своєрідним історичним покаранням. Бо коли потрібно було, дехто не захищав свою Батьківщину. Я більше не хочу, щоб таке було. З одного боку, у нас трагічна ситуація. А з другого, я бачу, що ми маємо перспективи. І наша доля – в наших руках. Як ми зробимо, так усе і буде. Зможемо втриматися – станемо нормальною країною. Не зможемо – більше у нас шансів не буде. Нам і так Бог останнім часом дав багато: і безкровне проголошення Незалежності, і дві революції.

Україна веде війну з нашим споконвічним ворогом, каже історик.

– Я зажди підкреслюю студентам, що цей ворог був, є і буде, – каже пан Лазарович. – Я вже боюся, що буде перемир’я і знову казатимуть, що ми маємо дружити народами. Ми не можемо дружити, взаємини можуть бути лише через стіну – визначений кордон і міжнародні договори. А про дружбу мови не може бути. Шкода, що ми часто забуваємо свою історію, а вона має властивість повторюватися.

Вчений вважає, що воювати повинні ті, хто має досвід. Відправляти під кулі молодь туди не варто, хоча це й роблять.

– Бачу, що є хлопці, які не служили, не пройшли військової кафедри. А та коротка підготовка, якщо відверто, мало що дає, – каже співрозмовник.

Під час навчань, додає пан Лазарович, вояки і стріляють, і рубають дрова, і чергують на блок-постах. Але навчання відбувається несистемно. Вчать всього потрохи і не надто якісно. Найбільша біда армії – радянський менталітет і ставлення до солдата, як до гарматного м’яса, ділиться враженнями чоловік.

– Підйом – о шостій ранку. О восьмій розвод, – розповідає співрозмовник. – До цього часу треба поснідати. На сніданок треба йти два кілометри. Ще слід встигнути прибрати в наметах. Тоді починаються заняття. Із 13.30 до 15.00 – обід. Встиг швидше поїсти, отже, маєш трохи часу, щоб лягти на свій плацкард, щоб спину розігнути. До 18-19 години – заняття. Крім того, ми самі себе забезпечуємо: треба знайти дрова, порізати, поносити і скласти. Ще є наряди на блок-пости, охороняти зброю, парк. Усе – як в армії. Вільного часу майже немає. В суботу можна помитися, а в неділю – на півдня відгул. Читати там неможливо, бо в наметі ледве світить одна лампочка. На книжки часу бракує.

Додому пан Лазарович телефонує щодня, бо невідомо, як часто це можна буде робити з частини.

Джерело: 20 хвилин