У Тернополі вже немає кому працювати

«Шукаємо продавця. Графік роботи — через тиждень. З/п — 4000 грн.» — таке оголошення з’явилося на дверях однієї з крамничок спального району Тернополя цьогорічної весни і висить там досі. Причому цифри після чарівної позначки «з/п» поступово змінювалися — спочатку до 5, потім до 5,5, а нині роботодавець пропонує вже 6000 грн., але бажаючих так і не знайшлося, пише Нова…

Для Тернополя нині це далеко непоодинокий випадок. У місті, де ще 2-3 роки тому знайти будь-яку стабільно оплачувану роботу було досить непросто, тепер роботодавці буквально у відчаї. Люди приходять, розпитують про зарплату, беруть час на роздуми і… більше не вертаються. Натомість збирають речі для чергового вояжу, наприклад, до сусідньої Польщі. І жодні підвищення зарплати, до речі, досить суттєві в останні місяці, їх не зупиняють. Чому? Давайте розберемося…

Кадровий голод: причини і загрози

Отож, чому Тернопіль, як і всі інші міста України, раптом отримав настільки гострий кадровий голод? Почнемо з того, що ця проблема не з’явилася зненацька. Всі знають, що струмочки заробітчан вже давно прямують в бік західного кордону України і при цьому показники народжуваності в країні та старіння нації не покращуються. Експерти вже кілька років наголошували, що кадровий голод поступово нас накриває, однак пік прогнозували все ж на дещо пізніше — за років 5-10. Однак постмайданівська влада форсувала цей процес. Нині в Україні податки і умови для практичної діяльності такі, що бізнес не розвивається, ледь животіє і закривається. Заробити немає де. Ціни і комунальні платежі постійно зростають. Гривня знецінюється. Люди не можуть звести кінці з кінцями, а тому кидають усе і тікають світ за очі від безпросвітної бідності, що все більше нагадує замість обіцяного Порошенком «життя по-новому» новий геноцид. Дійшло до того, що сьогодні практично неможливо знайти нормального плиточника чи сантехніка, кваліфікованого працівника будь-яких робітничих професій і не тільки. Хоча, якщо звернутися до офіційних даних, то кардинальних змін статистика, наприклад, Тернопільського міськрайонного центру зайнятості не фіксує. Протягом жовтня цього року до центру звернулися 538 тернополян, що на дві особи більше від аналогічного періоду минулого року. А загалом на обліку нині перебувають близько 2000 безробітних. Та ми розуміємо, що цифри офіційної статистики часто не відповідають дійсності — люди хитрують, працюють десь нелегально і при цьому відмічаються в центрі зайнятості та ще беруть допомогу по безробіттю.

За що платити?

Реальна ж ситуація, як стверджує директор однієї зі складських фірм будівельних матеріалів у промисловому районі Тернополя, досить кепська для роботодавців. На його фірмі вантажникам платять по 350 гривень у день, комірникам — по 400. За місяць, а працюють там часто й по суботах, набігають 26-27 робочих днів і зарплата на виході чималенька, принаймні за нашими мірками. Та все одно знайти працівників дуже непросто. А деякі з тих, хто таки працює, буває, як би то сказати пом’якше, зловживають алкоголем. За системну пиятику їх звільняють, а за місяць-два «вибачають» і знову беруть на роботу. Працювати ж комусь треба. І це лише, так би мовити, некваліфікована «рабсила», а що вже казати про фахових сантехніків, електриків чи токарів…

— Я плачу офіціантам по 6000 гривень у місяць плюс чайові непогані, але не знаю за що, — бідкається про ще одну грань проблеми відомий тернопільський ресторатор. — Як правило, маю справу з молодими людьми, а у молоді завищені амбіції. Хочуть отримувати не менше, як 500 доларів, і при цьому «бухати», виконувати роботу абияк та ще й красти. Не розуміють, що, легально працюючи тут, живуть у своїй країні, в нормальних умовах, кожного дня бачать рідних, друзів, та для них це, вочевидь, не переваги…

На квартиру не заробиш…

— А що то за зарплата — 6000 гривень за 27 робочих днів? — це вже думка Ореста, вантажника складу з «вагонкою». — Я отримаю ці гроші, та поки додому дійду, борги пороздаю, на пиво з друзями зайду, то половини суми вже нема. А за що далі місяць жити? Я тепер, коли гроші отримую, то телефон відключаю, щоб мене хто з «колег» десь не перестрів…

А ось колега Ореста з іншого складу Василь не приховує, що працює в Тернополі тимчасово і «для підтримки штанів», а після новорічно-різдвяних свят знову вирушить до Польщі. За останніх три роки він вже п’ять разів побував у сусідній країні. Збирає на квартиру. Перший внесок зробив з весілля, а тепер залишилося до наступної осені внести ще 100 000 гривень. Звісно, що заробити такі гроші в Тернополі за такий короткий час малоймовірно.

Між тим у поляків — свої клопоти. Цивілізований світ глобалізується, а людина природно шукає, де їй краще. Ось і бачать, наприклад, норвежці влітку картину, коли обабіч трас розбиті намети з поляками, які прагнуть знайти роботу в цій країні. Середня зарплата у Норвегії — одна з найвищих у Європі, як, до речі, і рівень та безпека життя. Отож, і не дивно, що останніми роками, окрім США та Англії, поляки масово «освоюють» ту ж Норвегію, Нову Зеландію, Австралію — країни, де високий рівень життя і можна добре заробити.

На місце поляків приїжджають наші. А хто ж замінить українців? Китайці, таджики чи ефіопи? На планеті вже залишилося не так багато місць, де зарплата 200 доларів у місяць вважається гідною. Щоправда, попри це, нам все ж є чим привабити іноземців. Це передусім — українська родюча земля. Залишилося тільки позбутися самих українців, з чим нині успішно справляється нібито українська влада. А омріяний українцями безвіз, у зв’язку з чим, власне, і відбулася Революція Гідності, тільки спростив і полегшив їй жидомасонське стратегічне завдання. Якщо цей процес негайно не зупинити, то за рік-два в Україні, за оцінками експертів, залишиться лише 20 мільйонів населення (а ще недавно ми з гордістю заявляли, що нас 52 мільйони!) та й то переважно пенсіонерів, немічних, злочинців і просто деградованих.

Contra spem spero!

— У Лондоні я вже працюю понад 10 років, роблю євроремонти, — розповідає власник кількох квартир у Тернополі. — Заробляю по 1000 фунтів у місяць, а то й більше, 300 з яких віддаю за шестиметрову кімнатку, де взимку цвітуть стіни. Ще на 200-300 живу, а ще 400-500 залишаються. У Тернополі вкладаю їх у нерухомість. Дуже набридло таке життя, гадаю, ще попрацюю два-три роки і таки повернуся. Ось тільки не знаю, чим буду тут займатися. Колись працював вчителем у селі, грошей не вистачало, то ще «шабашив» на ремонтах. Тепер після лондонських зарплат десь працювати в Тернополі навряд чи зможу. З іншого боку, розумію, що зароблені гроші розійдуться дуже швидко. Може, приватним бізнесом займуся…

На жаль, така думка вже далеко не пріоритетна серед наших заробітчан. Усе більше їх знаходять можливість залишитися за кордоном, перевезти сім’ю (чи відректися від неї) і вже ніколи не повертатися в Україну. У той же час кількість тих, хто хоче виїхати, лише зростає. У даній статті ми торкнулися сфер діяльності, які завдяки природному попиту ще більш-менш тримаються на плаву, — торгівлі, будівництва, громадського харчування, — а тому в боротьбі за «рабсилу» відповідні роботодавці ще можуть собі дозволити хоч якось підвищувати зарплати. В інших же сферах ситуація патова: як заробляти при нинішньому рівні податків, платежів та цін?

Виходить якесь замкнене коло, з якого не вирватися. Тому й перетворилися струмочки заробітчан останнім часом на бурхливі ріки, яким кінця-краю не видно. А тим, хто поки що не їде, залишається єдине — сподіватися на краще. Практично без надії.

Джерело: nova.te.ua