Унікальний майстер-годинника процює у Борщеві

Якщо ваш годинник зламався, то без  кваліфікованої допомоги майстра – годинникаря тут не обійтися. Мешканцям Борщева в цьому плані пощастило, адже його жителі мають  хорошого майстра – Ярослава Васильовича Явеляка.
Не кожне місто може похвалитися майстром такого рівня, адже на годинникарів в Україні не вчать уже більше 20 років. Для порівняння: якщо на початку 90-х у Києві було більше п`ятисот майстрів, то нині у всій столиці їх є ледь за сорок.  Що вже говорити про маленький провінційний Борщів!30 травня виповниться рівно 55 років з того часу, коли у трудовій книжці 15-річного Ярослава з`явився запис про те, що він прийнятий на роботу майстром – годинникарем.  Є ще один запис – про вихід на пенсію. Всього дві графи у трудовій книжці є свідченням відданості й вірності своїй професії, любові до неї.‘’Цікава і добра людина’’, ‘’майстер на всі руки’’, – такі епітети можна почути на адресу Ярослава Васильовича від клієнтів його майстерні. Його роботу цінують, адже виконана вона завжди якісно і вчасно, тому незадоволених не буває.Ми розмовляємо з Ярославом Явеляком у тісненькій майстерні, де нічого не змінилося ще з того часу, коли він прийшов сюди вперше. Із вітрини майстерні, яка виходить на самий центр міста, перехожі завжди бачать пана Ярослава зі звичною лупою на чолі,  низько схиленого за столом. Він мудрує над черговим годинниковим механізмом, зосереджено вивчає причину поломки.Звідки ж така любов до годинників, від кого вона передалася Ярославу Васильовичу?Батько столярував, хотів і сина навчити цієї справи, але якраз тоді майстер –годинникар Іван Якович Гусар шукав собі учня. Батько дізнався проце і відвів сина до його майстерні. То був 1960 рік.- Важко тоді жилося, – пригадує Ярослав Явеляк.-  Нас у сім`ї було четверо, працював тільки батько, а мама нас доглядала . До Івана Гусара я пішов челядником, порався по господарству, бавив дитину, робив усе, що скажуть. А він мене за це навчав премудростям годинникарської справи. Пригадую, в нас вдома був будильник, то мені так кортіло його розібрати і подивитися, як же він працює! Тому ця наука давалась мнеі дуже легко. Рік провчився я у свого наставника, але вже як став до роботи, зрозумів, що людина вчиться стільки, скільки живе, і деколи навіть на своїх помилках.На запитання про те, скільки ж годинників полагодив за 50 років роботи, майстер так і не спромігся відповісти. Каже, що не замислювався над цим і ніколи не рахував. Відремонтував, людина подякувала, – та й забулося.До клієнтів завжди ставиться з повагою і розумінням. Може віддати відремонтований годинник навіть без оплати за послугу, якщо, скажімо, людина забула гроші вдома. В таких випадках пан Ярослав каже:“Нічого, віддасьте  наступного разу“.- Людей завжди треба розуміти, – розповідає Ярослав Васильович. – Якщо людині зробиш один раз добро, то вона потім тобі віддячить двічі. Та й для мене головне – не втратити клієнта.Переконалася я і в тому, що мій співрозмовник – справді майстер на всі руки. Один відвідувач попросив полагодити зламані окуляри.  Зловивши мій здивований погляд, Ярослав Явеляк розповідає:- Я не тільки окуляри ремонтую, але й парасольки, а буває, що і взуття. Ось цей чоловік приніс мені окуляри, в яких трба замінити гвинтик. У крамниці “Оптика“ йому б довелося купувати готовий, я ж маю можливість виготовити його за потрібними розмірами на спеціальній бормашині. Тому  беру і такі замовлення. А то якось жінка йшла тротуаром і зламала каблук. Стоїть, розгубилася, не знає що робити. А я усе бачу крізь вітрину. Вийшов і запропонував допомогу, підбив каблук, то вона була вдячна безмежно. А як вітер звіється і зламає перехожому парасолю, то теж знають куди іти – до мене. Не відмовляю нікому, така вже в мене робота.Часто зламані годинники майстер забирає додому і вже там мудрує над ними. Після чотирьох операцій на  серці лікарі заборонили виконувати йому важку фізичну роботу, а без роботи взагалі він не може. До того ж, така справа приносить йому спокій і насолоду. Тому будинок Ярослава Явеляка помалу перетворився і на майстерню, і на музей. А про те, що в цьому будинку живе годинникар, не важко здогадатися лише глянувши на нього, адже там красується великий електронний годинник.Щогодини на вулиці звучить бій курантів, по якому люди звіряють свій час. Але спершу треба ще було подумати, як зробити так, щоб електронний годинник видавав бій курантів. Тому майстер прилаштував мікрофон до механічного годинника в кімнаті, який вибиває кожну годину, і вивів цей звук до динаміка поблизу електронного табло. Ось такий цікавий винахід: і майстер гордий за свою справу, і люди знають, котра година.У 1991 році Ярослав Явеляк за сумлінну роботу отримав диплом “Золоті руки“, має четвертий розряд майстра. Були в нього свого часу учні і напарники. Але не всім така робота була до снаги, бо ж приносила мало доходів. І лише пан Ярослав залишився відданим своїй справі. Сьогодні працює сам на себе. Із того що заробляє, 30 відсотків іде на закупівлю запчастин, які тепер не так то й легко віднайти. Працювати, каже, мусить, бо ж пенсія невелика, якось виживати треба.Деколи друзі запитують його: як то не набридає порпатися у тих механізмах?  На такі докори Ярослав Васильович не знає, що відповісти. Бо як пояснити людям, що його життя – то своєрідний годинник, де кожна хвилина віддана улюбленій справі?

Ірина МАДЗІЙ

Джерело: Золота Пектораль