Обличчя Тернополя. Успіх приходить до того, хто докладає зусиль

Розмова за чашкою чаю
із Романом Заставним

– Романе Йосиповичу, Вами пройдений чималий шлях – життєвий та професійний. На якому етапі було найважче?
– Я почав працювати в 14 років і з того часу завів трудову книжку. Перший в області мав так званий учнівський підряд. Ми взяли частку землі. Вирощували часник. Роботу доводилось поєднувати із навчанням, але й заробляв у той час досить непогані гроші. Та найважче було на посаді міського голови, це точно. Взагалі, кожна людина має розуміти, що коли з якимось проханням звертається до Бога, то треба бути готовим, що він її почує. Коли я програв у 2010 р. вибори, то Бог, виявляється, мене почув, – я ж просив спокою.

– Сьогодні молодь, зокрема, студентська, в меншій мірі шукає підзаробітків. Концентруються, в основному, на навчанні, живуть на стипендію, батьки допомагають, чим можуть. У Вас як стосунки вибудовувалися із фінансами?
– Завжди мав свої з дитинства. Більше того, батьки давали мені заощадження на зберігання. В селі ж де колись гроші тримали? Ховали. В школі був такий випадок, коли приїхав мій батько і викликає мене. Класний керівник питає, що сталось. Ми кажемо, що батьки хотіли купити трюмо, а не знали, де гроші лежать. В результаті зібрали збори щодо питання, чи можна дітям довіряти такі речі. Пам’ятаю, маму це здивувало і обурило. В нас в сім’ї панувала атмосфера довіри.

– Ви навчалися у сільській школі, правильно я розумію?
– Так. Мій батько був трактористом, а мама працювала поваром в школі. Коли почалися підряди, батько тоді один з перших в області так само отримав підряд – 300 га землі. Спеціалізувалися на вирощуванні цукрового буряку. Це жахливі роки. Дуже багато сил і роботи потребувала ця культура. Я тоді своїх батьків майже не бачив. Вони йшли – ще було темно, приходили – вже було темно. Праця була пекельна і невиправдана. Хоч непогані гроші заробляли, але, на жаль, вони залишилися в великому банку СРСР…

– Що впливало у більшій мірі на формування Вашої особистості?
– Я думаю, все по трохи. Відношення до праці і відчуття відповідальності прийшли від батьків. Коли ми говоримо про освітній процес сіл, то, я вважаю, що багато людей не приділяють уваги саме вихованню якостей в дітей і, як виправдання, кажуть, що цим має займатися школа. Нічого подібного. Вихованням мають займатися батьки. Школа може допомогти, підсилити, дати знання. Виховання і здоровий спосіб життя мають бути закладені сім’єю. Ну а інститут – це взагалі новий світ був для мене, але я доволі швидко адаптувався.

– За моїми спостереженнями люди, котрі родом із села частіше досягають успіху…
– Це природно. Підсвідомо. Коли ти потрапляєш в чуже середовище, яке ніби є вищим, ти хочеш внутрішньо довести своє право вважатися рівним, що ти не гірше, що можеш досягти більшого. Люди в сталому середовищі заспокоюються. В них немає цього відчуття.

– Слово «політика» в українському суспільстві викликає негативні асоціації. На Вашу думку, успішний політик – це хто?
– Погоджуюсь, в українському суспільстві викривлене почуття і відношення як до політики, так і до людей, які йдуть в політику. В цивілізованому світі політикою починають займатися люди, які чогось досягли, щось вміють, а в нас йдуть ті, котрі не можуть знайти себе в чомусь іншому, але вміють голосно і гарно говорити. Якщо об’єктивно, то це можна так охарактеризувати. Я в політику потрапив випадково. Переламним етапом став 2004 рік, коли була перша революція, в якій ми приймали активну участь. Десь в тому часі у філармонії відбулася зустріч від обласної державної адміністрації – зустріч влади з бізнесом. Я спитався, скільки будемо на область купувати швидких. Був у мене в житті випадок, коли дружина зламала ногу і я пригадую, скільки часу чекав допомогу. 40 хвилин були вічністю. Коли швидка в’явилася на горизонті, нам сказали, щоб ми почекали, бо треба ще одну жінку забрати. Це було протиріччя, яке не міг збагнути: чому в Україні людей возять УАЗіками, а банани – мерседесами?

– Кажуть, успішні люди будують плани на три перспективи: коротку, середню і довгострокову. У Вас, підозрюю теж такі є.
– Я думаю, що успішні люди планами не діляться, бо є інші успішні люди, які швидко їх «переймають». Немає геніальної людини, яка може все придумати. Геніальність полягає у тому, що людина раціональне зерно може відділити від нераціонального і зловити добрі ідеї.

– Як швидко Ви приймаєте рішення?
– Дуже швидко, не завжди правильно. Неприйняте рішення несе більшу загрозу, чим рішення, яке частково помилкове. Якщо ви не приймаєте рішення швидко, у вас накопичується чимало невирішених питань. На якомусь етапі з ними просто неможливо справитись. А неправильне рішення – це також рішення. Будучи сьогодні держслужбовцем, я також консультую багато бізнесових структур. Вони дуже різнопланові, треба швидко переключатися з одного напрямку на інший. Це непросто, але цікаво.

– Чи можете окреслити свою діяльність та життя одним реченням?
– Життя одним пафосним висловом не можна охарактеризувати. Життя є життя. Треба спробувати частково його змінювати на свою користь. Не треба йти за подіями, як люди це часто роблять, а пробувати самому формувати ці події. При сьогоднішніх обставинах, глибокій кризі, всі жаліються на життя – роботи немає, грошей… Ви не повірите – є і гроші, і робота. Просто треба робити.

– І це проблема…
– Це проблема українського суспільства, з якого не вийшов радянський дух. Нас привчили, що коли ми будемо чемно ходити рядами квадратно-гніздовим методом, нам все дадуть. І, найголовніше, всі мають бути рівними, всі мають бути бідними. Окремі люди вирвались і решта теж так хочуть, але думати і працювати не хочуть. Ось де проблема. В нас за всі роки незалежності не виховали поваги до тих людей, які вміють заробляти гроші. Давайте проаналізуємо. Та людина, яка успішна, її в Тернополі не люблять, об’єктивно кажу. Замість того, щоб взяти приклад, навчитись, в нас просто тихо ненавидять. Це неправильно. До речі, у великих містах це трошки нівелюється.

– Вам є куди рухатись далі?
– В політиці – не особливо. Є така історія: один успішний чоловік вкінці життя каже, що він йшов нагору і коли з вершини подивився вниз, то побачив одні лише тіла. Політика – непроста і не завжди благородна справа. Я, все-таки, більше тяжію до цікавих проектів, які подобаються і затребувані.

Спілкувалася Юлія Хім’як

Довідково.
Роман Йосипович Заставний – український політик, міський голова Тернополя у 2006—2010 роках, народний депутат України (від 2014), член партії «Народний фронт».