Таємниці Різдвяної ночі: про вечерю, свічку та предків

Різдвяні свята не обходились без обрядів, які супроводжувались низкою обмежень. Заборони були пов’язані із культом предків, а також з обрядами, які мали задобрити сили природи, забезпечити добробут, мир та здоров’я всіх членів родини.

Святкування Різдва Христового тісно переплелось з обрядами, що супроводжували язичницьке свято “Корочуна”. Значення багатьох дійств набули християнського смислу, однак обряди – ритуали, пов’язані із хліборобством, пастушеством залишились незмінними.

Християни також виконували магічні дії з надією на великий урожай, приплід худоби, а також мир, спокій та здоров’я всіх членів родини. Ці дійства супроводжувались і низкою заборон. Оскільки описати всі неможливо, адже майже в кожному селі були свої особливості, згадаємо про деякі з них.

При підготовці до зустрічі із новонародженим Спасителем всі члени родини мали підготувати як душу, так і тіло. У день перед Святвечором тримали строгий піст. Дозволялось трохи поїсти в обід тільки дітям. Тому не дивно, що дорослі та дітвора із нетерпінням очікували, коли ж зійде перша зірка та можна буде розпочати трапезу.

Вечерю господиня готувала увесь передріздвяний день. До роботи вона повинна братись обов’язково з гарним настроєм, бо інакше їжа не вдасться, а це вважалось поганою прикметою.

Основну святкову страву, яка зберегла символізм поминальної – кутю, ставили варитись ще удосвіта, щоб із першим промінням сонця вийняти із печі. Заливали її найчистішою “досвітньою” водою, адже готувалася “Божа їжа” та їжа для духів-Лада, святих і добрих душ покійників.

Пшеницю, з якої найчастіше робили кутю, не можна було мішати, бо вважали, що “пшениця на полі виляже”. Гуцули вірили, якщо кутя із “верхом”, то наступного року буде урожай, а в оселі – щастя, запала середина ж передвіщала лихо. На Житомирщині “мокра” кутя віщувала дощі влітку, а з ними і врожай.

Не можна було готувати страви у старих макітрах, глечиках. Купували й нові миски, ложки, – до Різдва справлялося все нове. Господині не слід у цей день щось позичати, бо “весь рік жебратиме”. Також повернути своє, “щоб на рік не бракувало”.

Ніж старались не використовувати у передсвятковий день, адже можна щастя відрізати. Тому всі роботи, які передбачали використання ножа, робили напередодні.

Попри те, що кожна господиня мала чимало клопотів із приготуванням вечері, вона старалась підтримувати лад та чистоту у хаті. Адже якщо щось розіллє чи насмітить, то заростатиме травою льон, морква та цибуля.

Боронь Боже, з кимось сваритись у цей день. Навпаки потрібно помиритись із ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. Проте господиня не може знати всіх своїх ворогів, тому заворожує їх разом. Вона затикає всі дірки в лавках та ослінах, примовляючи: “Не дірки затикаю, а роти моїм ворогам, щоб їх напасті не зловили мене через увесь рік”.

Щоб бути певною, що вороги не злословитимуть, господиня зав’язує вузлики на мотузці – скільки вузлів – стільки має ворогів. Коли сідатиме вечеряти, покладе ту мотузку під себе, промовляючи: “Щоб так мої вороги мовчали, як ці вузли мовчать”.

У той час, як господиня поралась в хаті, господар обходив своє господарство. Вважали, що в цей день ні в якому разі не можна кричати чи бити худобу. Навіть якщо голосно говорити із курми, то не будуть нестись. Вірили, що на Святвечір худоба буде розмовляти з Богом. Якщо господар лихий до тварин, худоба голодна і заплакана, то на наступний рік нехай не сподівається приплоду.

Перед Святвечором господар під дверима закликає стихії та диких звірів на вечерю, щоб на наступний рік не робили шкоди. Жінка, щільно зачинивши двері господи, разом із дітьми в темряві не виходять із хати.

Діти вірять, що батько стоїть віч-на-віч зі стихійними силами природи. До нього може навідатись страшний “гість” в образі сніжно-крижаної потвори, яка в цю ніч тиняється по степах, лісах у супроводі зграї голодних вовків.

Дітям розповідали казку про старого лісника, який із бешкетником-онуком жив у Чорному лісі. Внук, не послухавши діда, вийшов з хати, коли той “закликав гостей”. Велетенський крижаний дідуган схопив неслуха за чуприну і, кинувши у крижаний мішок, промовив: “Оце буде вечеря для вовків”.

Тому діти із трепетом чекають закінчення магічної дії, яку виконує батько за дверима, не насмілюючись виглянути. Після цих запросин батько повертається до хати не озираючись і зачиняє щільно двері. Тепер вже нікому не можна виходити із хати під час вечері. Тільки старші діти після трапези зможуть понести вечерю хресним та родичам.

“Нести Вечерю” означало вшанувати старійшину, а також Діда-Лада – духа, найстаршого опікуна роду.

На столі під час Святвечора неодмінно повинна горіти воскова свічка, яка знаменувала собою життєдайну силу – сонце, до якого підноситься бджола. Її вставляли в хліб. На Лемківщині та Галичині свічку ставили в кружку із ярим зерном, яке згодом підмішували до посівного.

Запалюючи свічку, господар проказував: “Світи, праведне сонце, святим душечкам і нам живим, грій землю-матінку, наші ниви, нашу худібку!”.

Гасити свічку на Святвечір не можна, бо вона вважалась символом життя, тому мала догоріти до кінця. Коли ж хтось випадково погасить свічку, то вірили, що у наступному році хтось помре в родині. Хоча подекуди гасили після вечері. Якщо під час вечері свічка горить ясно, то буде гарний рік, якщо блимає і кіптявить – не буде великого гаразду.

На святу вечерю всі члени родини повинні бути вдома. “Боже сохрани десь заночувати в цю ніч, бо цілий рік будеш блукати по світу”. Адже Свята вечеря – це спільна вечеря всього роду, символ домашнього вогнища. Покійні родичі за народним повір’ям також збираються на цю вечерю.

Сідаючи за стіл, потрібно було спочатку подути, щоб не придавити душу. Не дозволялось вставати з-за столу під час вечері. Також голосно розмовляти.

За вечерею не пили, бо в жнива спрага мучитиме. Якщо води хотілось хлопцеві, то батько промовляв: “Не пий, сину, води за Святою вечерею, ти – козачого роду. Як виростеш – у похід підеш слави здобувати, а в походах всяко буває: буває й так, що спрага мучить. Отож знай: витримаєш спрагу за Святою вечерею – ніякі походи не страшні”.

Не можна було проганяти бездомних, бідних, одиноких, адже сам Бог міг прийти на вечерю в образі бідняка. Присутність такого гостя навпаки вважалась доброю прикметою і господарі намагались йому угодити.

Після вечері посуд не мили, а залишали для душ померлих, які ще раз вночі прийдуть поживитись. На Західному Поділлі ложки всіх, хто був за столом, зв’язували докупи, щоб рід тримався разом на наступний рік.

Під час вечері часто їли зі спільних мисок, пили з однієї чарки, бо вважали, що доки так робитимуть, доти буде мир та злагода в родині. Хоч вживати алкоголь під час посту вважається гріхом, на Святвечір дозволялось випити чарку-дві вина чи наливки.

Окремі тарілки та ложки ставили тільки для покійних родичів та тих з родини, кого не було вдома на Святвечір.

Джерело: Погляд