Олена Підгрушна: “Наше життя під час зборів та змагань – від готелю до готелю”

Зараз вішати всіх собак за результати на Юрая – як мінімум, не справедливо

Ґрунтовна розмова про біатлон із діючим спортсменом, членом національної збірної – це новий досвід для нашого сайту. Та й, напевно, такого змістовного, глибокого інтерв’ю щодо спортивного життя в цілому і загального комплексу проблем в українському біатлоні до сьогодні ще не було. До вашої уваги – такий матеріал, як результат двогодинної розмови-сповіді капітана жіночої збірної України Олени Підгрушної.

-Олено, цього сезону дуже багато говориться про недоліки в підготовці влітку. Ти – дуже досвідчена спортсменка. Готувалась за різними програмами, методиками, маєш з чим порівнювати. Чого найбільше бракувало минулого літа, на твій погляд?

-Я б сказала, що перш за все – виїзду за кордон і тренувань на стадіонах, які відповідають міжнародним стандартам і вимогам. Це і перепади висот по лижеролерних трасах, і рельєф, і стрільбище – все це взаємопов’язано.

–Чому робота на висоті під час міжсезоння настільки важлива?

-Висота відіграє дуже велику роль в підготовці, тому що впливає на поліпшення фізіологічних процесів в організмі. Науковцями доведено, що робота в умовах пониженої кількості кисню сприяє підвищенню рівня гемоглобіну в крові. Тобто, організм адаптується до більш складних умов. І якщо правильно розподілити підготовку між висотою й низовиною, можна досить сильно «розкачати» всі буферні системи організму та поліпшити в цілому працездатність на певний період.А ми «застрягли» на середньогір’ї, не «розігнали» свій організм високогір’ям, і не могли нормально тренуватись, як на рівнині, тому що на середньогір’ї також потрібно проходити акліматизацію. Зокрема виходило так, що ми приїжджаємо на середньогір’я, там є 5-7 акліматизаційних днів, коли ми не можемо виконувати інтенсивну робот. Повертаємось додому – знову 5-7 днів проходить реакліматизація, також без можливості інтенсивних тренувань. Далі знов їдемо в Сянки – і ця історія повторюється чотири рази. І кожен раз адаптація йде до однієї й тієї ж висоти – 900 метрів. Якщо б була варіація – скажімо, 900, 1300, потім 1000, 1500, або витримувались індивідуальні особливості організму до акліматизації та реакліматизації – тоді можливості організму у процесі змагальної діяльності набагато більші, оскільки акліматизація проходить чіткіше, зрозуміліше: є день, коли тобі погано, а далі ти знову «в строю».

-Під час минулої нашої розмови ти говорила про зміщення акліматизаційних днів. Більшість вболівальників нічого не розуміє про акліматизацію, в чому вона виражається. Можеш пояснити, як то кажуть, «на пальцях»?

-Перш за все, коли ми піднімаємось в гори, на висоті мало кисню. Тобто перший вплив на організм – брак кисню в повітрі. Якщо точніше, кисню-то досить, але організм звик засвоювати його в певному відсотковому співвідношенні в повітрі. На висоті його трішки менше, й організм до цього мусить пристосовуватись. Відповідно, він починає перебудовуватись на той рівень кисню в повітрі, який є на тій чи іншій висоті. Тому перші кілька днів спостерігається сонливість, позіхання, важке дихання. Навіть забіжиш на другий чи третій поверх – з’являється задишка. І це нормально – просто йдуть процеси адаптації організму. Це може пройти за день-два, в когось може не відбуватись взагалі. Але потім є, як ми його називаємо, день акліматизації. В когось він більш яскраво виражений, в когось менше – це все абсолютно індивідуально.Як приклад, у мене завжди акліматизаційним був п’ятий день. В цей день я завжди себе погано почуваю: в’яла, немає сил, зазвичай підвищена, але інколи і понижена частота серцевих скорочень… Тобто буває – ти біжиш, задихаєшся, а частота серцевих скорочень низька. Або навпаки – надто висока, а дихання в нормі. Вся ця нестандартна поведінка організму і є акліматизацією: організм адаптується до тих кліматичних умов, куди він потрапив, в нашому випадку до висоти. Ми на це ніяк вплинути не можемо. Я не можу понизити пульс або налагодити дихання – це неможливо. Звісно, якби я народилася в горах на висоті хоча б 1000-1200 метрів, в мене цих процесів не було би, або вони б починались десь на рівні 2000-2500 метрів. Через це, ті спортсмени, які народились на висоті, зі старту мають свій бонус: вони готові бігти в горах. Нам же завжди потрібна акліматизація.І тому, коли ми приїжджаємо на висоту, починаються якісь збої – в кожного по-різному. В нас немає таких супертехнологій в фармакології, і я не знаю чи взагалі такі існують, щоб якось нейтралізувати ці процеси. Тому йдемо традиційним шляхом, проходимо цю акліматизацію. Враховуючи наш стислий графік під час Кубка світу, вже на четвертий день в Антхольці гонка. Потім п’ятий чи шостий – знову гонка, сьомий день – гонка. І кожен спортсмен може потрапити в гонці на день акліматизації. І якщо в цей день пробігти гонку, це ще гірше впливає на організм. Вважається, що в день акліматизації краще взагалі не робити якоїсь максимальної фізичної активності, особливо що стосується швидкісної роботи.Під час тренувальних зборів ми завжди в цей день збавляємо навантаження, щоб організм спокійно адаптувався і надалі був готовий до роботи. Якщо в цей день ми навантажуємось – наслідки від цього можуть тягнутись ще кілька тижнів. В моїй практиці були випадки, коли в день акліматизації я виконувала швидкісну роботу, і потім протягом двох-трьох тижнів вже не могла розігнатись. Намагалась, працювала, але організм відмовлявся, потрапив в якусь яму. Тому протягом тренувального процесу ми намагаємось цього уникати. Але під час змагань виходимо з того календаря, який маємо. Ми не можемо обирати лише ті старти, які б бігли, коли вже акліматизувались. Завершився попередній етап Кубка світу, ми переїхали – за пару днів стартуємо, незалежно від того, потрапив ти в акліматизацію, чи ні. Просто в таких умовах намагаєшся витиснути максимум зі свого організму, але при цьому якось не потрапити в ту яму, щоб завтра-післязавтра продовжити змагальну діяльність.Такий графік тягнеться протягом усього сезону. І якщо повернутись до Сянок, коли ми «застрягли» на чотири місяці на одній висоті, можу сказати, що якби ми ці чотири збори провели в горах, це було б набагато краще, ніж робота, проведена на середньогір’ї. Прикладом оптимального використання гірської підготовки був олімпійський цикл 2010-2014 років.

Якщо, приміром ти в день гонки розумієш, що потрапила в акліматизацію, ти в гонці намагаєшся дійсно витиснути максимум, чи за погодженням з тренером десь себе трішки бережеш, аби не випасти з процесу на наступні тижні?

В залежності від гонки. Якщо це естафета, то викладаєшся по максимуму. Якщо є можливість трішечки себе поберегти, хоча б мінімально, щоб не зайти у «колапс», то, звісно, спортсмен в цьому випадку свій організм ставить в пріоритеті, щоби надалі продовжити бігати нормально. Реально – однією гонкою можна «вибити» себе на кілька тижнів, це не перебільшення.

Ну ось ще приклад. Ти приїхала разом з командою на збір в Обертілліах – і в тебе збились дні акліматизації. Як це вплинуло на тренувальний процес, в чому є проблема?

По великому рахунку, якщо це – звичайний збір, то проблеми немає. Ми по факту можемо внести корекцію в тренувальний процес, змістити день відпочинку і так далі. Щодо цьогорічного Хохфільцену, коли я вперше помітила збій в акліматизаційних днях, то певною мірою було навіть добре, що вона пройшла раніше – на четвертий день, коли я якраз пропускала спринт. В той день я на тренуванні робила швидкісну роботу, і повністю відчула, що в мене тоді відбулась акліматизація. До того навіть стояло питання, чи варто мене ставити на естафету наступного дня.Але в день естафети я вже почувала себе нормально. Так, трішки не вистачило на фініш для боротьби з Хаузер, але Ліза цього року в прекрасній функціональній формі. Та коли пішла друга акліматизаційна хвиля – вона вже «накрила» мене на спринті другого етапу в Хохфільцені. І там я вже нічого змінити не могла – просто реально ледь доїхала до фінішу. І дуже добре, що після цього був Обертілліах і відкаточний збір, під час якого я змогла «відійти».Продовжуючи тему акліматизаційних днів, тренери також розраховують – хто стартуватиме, а хто пропускатиме гонку, зважаючи на особливості організму спортсменів. Тому що якщо спортсмен чітко знає, що в нього в цей день припадає акліматизація і він може себе погано почувати, він разом з тренерами вирішує – можливо, в цей день краще поставити на гонку іншого спортсмена, особливо якщо мова йде про естафету. Щоб не наражати всю команду на ризик більш низького результату. Відповідно, якщо день акліматизації зміщується, регулювати це вже складніше. В мене протягом двадцяти років кар’єри акліматизація – на п’ятий день. А цього року на гірських зборах – чомусь змістилась на четвертий.

Деякі спортсмени говорять, що не люблять висоту. В нас, приміром, така ситуація у Віти та Валі Семеренко. Це пов’язано якраз зі складнощами акліматизації?

Я думаю, що так. Минулого року в мене все склалось якнайкраще. Я пропускала етап в Естерсунді – відбігала Кубок IBU в Шушені, потім піднялись в Ріднау, там я спокійно пройшла акліматизацію, і приїхавши в Хохфільцен, я себе прекрасно там почувала. І там в мене були хороші результати. Цього року, на жаль, так не вийшло – з Контіолахті ми поїхали в Хохфільцен, де одразу потрібно було стартувати. Фактично, протягом сезону нам постійно доводиться «боротись» з акліматизацією. Але – така вже наша доля: ми народились в Україні, на рівнині, і мусимо пристосовуватись до висоти.

Зараз в тебе вже є досвід підготовки з особистим тренером, але фактично в межах команди. Індивідуальна підготовка: так чи ні?

Я скажу: і так, і ні. (Сміється) В команді добре готуватись, тому що завжди є спаринг-партнер, з яким можна і на лижні, і в залі, і на стрільбі попрацювати. Це може бути і одна людина, і п’ять, і десять… Але це добре – коли знаходиш повне порозуміння з тренерами: зійшлися характерами, як би смішно це не виглядало, але дійсно бувають моменти, коли люди не підходять один одному. Тут навіть справа не в професіоналізмі – просто в будь-якій організації керівник обирає людей, з ким він хоче працювати, і це нормально. В нас не такий великий вибір спортсменів і тренерів, тому, звісно, доводиться знаходити спільну мову з тими спеціалістами, які працюють з командою.Щодо особистої роботи, то це краще, наприклад, якщо ти маєш проблеми зі здоров’ям, що потребує індивідуального графіку – як це було в моєму випадку з міокардитом. Минулого року я формально була в команді, але по суті – на самопідготовці, тому що фактично виконувала зовсім іншу роботу, ніж решта дівчат. Так, ми разом їхали на ролери, але в них одна робота, в мене – зовсім інша. І так ми працювали протягом всього підготовчого сезону.Працюючи в команді, витримувати такий індивідуальний графік складно. Ну, припустимо – команда працює за семиденним циклом. Того року я не могла це фізично витягнути через лікування – мені потрібні були більш короткі цикли. А це вже, в свою чергу, важко було організувати, тому що стрільбище замовлене під визначені для команди дні, зали – також. І мені вже – хочеш-не-хочеш – доводилось також «витягувати» ці довгі мікроцикли. Задля цього доводилось збавляти навантаження, щоб я могла витримати сім днів: шість робочих і сьомий день відпочинку.Через це виникали складнощі, тому цього року, з огляду на досвід попереднього сезону, я попросила дозволу, щоб зі мною працював окремий тренер і ми могли швидко реагувати на реакцію мого організму й за необхідності коригувати програму підготовки. І я дуже рада і вдячна керівництву міністерства і федерації, особисто Володимиру Михайловичу Бринзаку та тренерському складу команди за те, що пішли мені на поступки і я змогла ці півроку спокійно готуватись. Ми зробили дуже великий обсяг роботи, не потрібно було підлаштовуватись, скидати навантаження, щоби витримати тренувальний цикл команди. Все, що було заплановано, ми виконали, і навіть трішки більше.Підсумовуючи, можу сказати, що тут немає однозначної універсальної відповіді – що краще: робота з командою, чи з особистим тренером. Ми не роботи: є проблеми зі здоров’ям, травми, є, зрештою, організм, який просто не вписується в загальні норми підготовки. Комусь потрібно силовою роботою виходити на пік форми, комусь – швидкісною, комусь – монотонною… Ми настільки всі різні, що, фактично, перебуваючи разом в команді, неможливо до кожного підійти виключно індивідуально.Тренер готує якийсь «середньо-арифметичний» план, вносить якісь індивідуальні корективи щодо кожного спортсмена. Але, повторюсь, є такі спортсмени, які просто об’єктивно не вписуються в цю загальну схему. Це не є погано чи добре – це його особливість: психологічна, фізіологічна, тощо. І такий спортсмен при роботі з особистим тренером може здобути набагато більше, ніж в команді. Але й робота в команді має свої переваги.

Цього сезону вболівальники часто закидають Юраю Санітрі те, що він, ніби-то, взявши додаткове навантаження з жіночою збірною, не справляється з двома командами. Як ти ставишся до таких висловлювань?

Негативно. Якби в це міжсезоння в нас були умови, в яких ми звикли працювати кожного року, я думаю, результати були б набагато кращі – як в чоловіків, так і в жінок. Я бачу, як Юрай працює, і наскільки вкладається в свою роботу, в кожного спортсмена. Коли не зайдеш до нього – він постійно думає, щось пише, рахує… Дійсно живе командою 24 години на добу. Але виходячи з тих умов, які були цього літа… Безліч нюансів. Так, це дрібнички, але всі вони впливають на підготовку. Великий спорт взагалі починається з дрібничок – і кожна з них, зокрема, в біатлоні «коштує» десяті долі, або й цілі секунди в кінцевому результаті.

Але ж якість результатів, порівняно з минулим сезоном, у чоловіків вища, ніж у жінок. Це може бути наслідком того, що Юрай зараз лише вивчає можливості й особливості кожної спортсменки?

Так, можливо. Аналогічні питання є в мене з Олександром Кравченком, який також працює зі мною перший рік. Не скажу, що це важко, але дійсно є кілька негативних моментів, яких би можна було уникнути, якщо б тренер краще знав свого спортсмена. Але ж потрібно розуміти і особливості нашої команди. Віта та Валя все життя працювали з Григорієм Івановичем Шамраєм, Даша Блашко проводить перший повноцінний сезон в команді, Катя Бех взагалі лише розпочинає свій шлях на такому рівні, я також після проблем з серцем працюю з особистим тренером. Тобто, якщо з чоловіками Санітра працював планомірно протягом кількох років, то в жінок у нас взагалі в кожної – окрема спортивна біографія. (Посміхається) І зараз вішати всіх собак за результати на Юрая – це, як мінімум, не справедливо.

Можеш детальніше розповісти про те, яким є життя професійного спортсмена? Тому що уявлення про це пересічного вболівальника дуже поверхове. З чим доводиться стикатись під час зборів та змагань, які, можливо, перешкоди долати?

Найбільше, що кидається в очі цього року – поїздки додому. Ми якось після однієї з гонок спілкувались з Доротеєю Вірер з цього приводу. Вона дуже дивувалась, коли ми сказали, що по 6-8 місяців проводимо поза домівкою, і говорила: як ви так живете, я би так не змогла… По суті, європейці після завершення етапу можуть на день-два з’їздити додому. Чимало з них – на своїх особистих автомобілях, і остання гонка закінчилась – він сів за кермо і погнав додому. Побув вдома, підживився енергією рідних – і повернувся назад знову виступати в гонках. Ми ж як поїхали з України 1 жовтня – так і повернемось лише 22 березня. А що говорити про спортсменів, у яких вдома сім’ї, діти?.. Так, це наша робота. Але ж… Зараз через карантин ми навіть не можемо полетіти у великих паузах між триместрами, тому що не можемо самі ризикувати і наражати на ризик інших. І коли після різдвяних свят іноземні спортсмени приїжджають на моральному піднесенні, добре відпочивши вдома, ми можемо лише порадіти за них. Ми не жаліємось, тому що самі обирали свій шлях, але потрібно розуміти, що наше життя під час тренувальних зборів та змагань – від готелю до готелю. Напевне, це найголовніше. Тому що до кінця сезону в психологічному плані ми вимотані.

До речі, про готелі – як організована логістика і взагалі все, що пов’язане з умовами переміщень та проживання?

В Скандинавію, звісно, ми летіли, тому що там був дуже довгий маршрут. А весь вантаж, медперсонал, тренери, сервіс-група – вони приїжджали мікроавтобусами. В нас немає спеціальних водіїв, тому тренерам доводиться самостійно долати такі довгі відстані по 2-3 тисячі кілометрів за кермом. Зараз, коли всі місця зборів та змагань в Центральній Європі, ми також 6-8-10 годин разом з усіма переїжджаємо в мікроавтобусах. Відверто кажучи, бувають такі переїзди, після яких про гонки думати вже зовсім не хочеться. (Посміхається)Ну ось приїхали ви в готель…

Далі – розгрузили речі з автобусів. Зараз в кожного спортсмена приблизно 100 кілограмів вантажу. Тому що їхали ми на півроку, і розуміли, що все потрібно брати з собою – починаючи від речей першої необхідності і закінчуючи інвентарем: килимки, резинки, скакалки, міні-тренажери, міні-масажери тощо. І, по суті, такі переїзди – щотижня. Лише цього року ми радіємо, що календар таким чином сформований, що знаходимось по два тижні на одному місці. Я колись робила фотографії всіх своїх речей, і друзі й рідні, яким це показувала, дивувались: як те все можна з собою возити? Ну, ось так… Життя в сумках. (Сміється)

А як щодо харчування? Наша команда, та й не лише наша, неодноразово стикалась із різного роду отруєннями, хворобами шлунку. Останній випадок – коли на невеликому зборі перед від’їздом на Кубок IBU перехворіла майже вся команда Б… Як взагалі організовується процес харчування на зборах та під час змагань?

Тут також цікава ситуація. Тому що є такий стереотип, що раз це – спортсмен, то в нього ідеальне харчування, ідеальні готельні умови і тому подібне. До харчування ще повернусь, а спочатку хочу сказати, що готелі всі відрізняються один від одного, і не завжди умови там прийнятні для спорту. Скажімо, в Контіолахті ми жили в готелі, де матраци були настільки м’які, що вже після першої ночі кілька спортсменів звертались до масажистів, тому що з’явились перші защемлення в спині. Вплинути на цю ситуацію або замінити матраци ми не можемо, тобто стикаємось з цим по факту. І в цьому ліжку ти спиш два тижні – звісно, починаються проблеми зі спинами. Але не зважаючи на те, що тягне чи болить, спортсмен виходить на змагання і бореться за результат.Щодо харчування – та ж історія. Є кращі чи гірші їдальні чи ресторани, але суті це не міняє. Є готельне меню – і все, це може бути навіть і фастфуд. Від приїзду чи відсутності спортсменів воно не змінюється. Якщо сьогодні в меню шніцель і картопля-фрі, то його й дають на обід. І ти будеш це їсти, хоча для спортсмена це далеко не найкращий варіант харчування. Або дають овочі-салати, з найдешевших продуктів, куплених в супермаркеті. Тобто, поїв огірок зі смаком трави, помідор зі смаком трави – без якогось задоволення, просто тому, що тобі, як спортсмену, потрібна клітчатка, потрібні ці свіжі овочі. Іноді взагалі бувають моменти, коли ти приходиш в цей ресторан – і розумієш, що не хочеш цього їсти. Просто сам організм кричить: не хочу! (Сміється) В Контіолахті в мене дійшло до того, що я просто дістала скороварку і готувала собі мюслі перед гонкою. Тому що розуміла: якщо зараз піду в їдальню і поїм там, то шлунок просто зведе і я взагалі не зможу бігти. Потім з Фінляндії в нас автобуси їхали в Україну, й довелось частину речей відправляти, і скороварку в тому числі.Що стосується зборів в Україні, то тут ситуація ще гірша, тому що згідно з законодавством, суми, які держава може витратити на спортсмена за кордоном і в Україні, дуже відрізняються. Кардинально. І в Україні на ті кошти, що виділяються, нормально прохарчуватись важко. Коли ми чотири місяці тренувались в Сянках, то сміялись поміж собою, що досить цікаво розписане меню. Ми його жартома назвали «меню-неділька». Тобто, є тиждень – і там йде порядок приготування страв. Наступного тижня буде абсолютно ідентично. І коли ти протягом кількох тижнів знаходишся на цьому місці, то вже точно можеш сказати – якщо зранку така каша, то вечеря буде такою… І через певний час це вже настільки приїлося, що далі їсти було неможливо. А змінити і повпливати також не можемо, тому що сума на харчування – одна й та сама протягом усіх чотирьох місяців. Ні, якщо приїхати туди на один тиждень, або на один збір – все супер: смачно, класно, немає питань. Але коли це вже чотири збори… На четвертому я вже казала: дуже хочу додому, просто щоб нормально поїсти. Те саме було у Вуокатті, Контіолахті… Спортсмени реально ходять напівголодні протягом півтора-двох місяців. Не через те, що нам не дають. (Сміється) Просто через певний час ти вже не можеш того їсти. Тому, повернувшись додому, хочеться лише Домашнього ))

А можливості якось готувати самостійно чи організувати альтернативне харчування не було?

Раніше на вкатці – чи то в Шушені, чи у Вуокатті – ми завжди намагались знятись з ресторанного харчування і готувати самостійно. Але цього року у Вуокатті, наприклад, нам цього не дозволили зробити – не знаю, через карантин чи з інших причин. Ну нас взагалі з готелю майже не випускали, лише на тренування на стадіон. Я не можу сказати, що там було погане харчування. Але воно своєрідне, специфічне. Але що для фінів або скандинавів нормально – те для нас не зовсім підходить. Тому за можливості ми докуповуємо те, чим можна доповнити раціон: рибу, авокадо тощо… Але, знову ж-таки, не завжди можна потрапити в магазин – і через карантин, і через те, що бази, де ми живемо, часто знаходяться далеко від міста.

Ти вже кілька разів сказала слово «карантин». Дійсно, крізь цей сезон червоною ниткою проходить коронавірус і пов’язані з цим обмеження. Вже звикли до постійних тестувань, додаткових запобіжних заходів?

Так, звичка вже є. Виходячи з кімнати, маска вже просто прив’язана до тебе. Якщо вийшла без маски – відчуття, нібито забула одягнутись. (Сміється) Рукавички в їдальні – це вже також норма життя. Ми жартуємо – до кінця сезону перед входом в їдальню на нас скафандри одягатимуть. І, звісно, будь-яка «вилазка» з готелю – лише маски, рукавички, дезінфектори… Це все вже на підсвідомому рівні.А взагалі, щодо карантину найскладніше те, що не вистачає соціуму. Звісно, протягом багатьох років ми звикли до графіку, коли в зимові місяці в нас сезон і ми повністю в роботі, в змаганнях. І коли навесні повертаєшся додому, намагаєшся хоч якось «пожити». (Сміється) Розвіятись, відвідати рідних, друзів, концерти, театри.. Та просто погуляти чи навіть поподорожувати. На цю частку активного життя в нас є кінець березня і квітень. Минулої весни через карантин, звісно, ніхто нікуди не ходив, потім в травні з квартири почали активно тренуватись, і далі знов пішов повноцінний сезон в режимі «готель-траса-база». І зараз вже більше року в такому замкненому просторі – це дуже складно. Не вистачає людей, не вистачає спілкування, не вистачає життя.

А як щодо тестів? Як організований цей процес? Наскільки це часто, швидко, зручно?

В принципі, до цього часу робили все чітко і швидко. Для команди призначається час, 15-20 хвилин, за який всі члени команди встигають здати тест. Вся інформація вноситься в комп’ютер, і кожні 4-5 днів процедура повторюється. Тобто, під час двох спарених етапів на одному місці виходить три рази. Перед переїздом в іншу країну обов’язково має бути свіжий тест. Постійно ситуація тримається на контролі, щоби не було розповсюдження, і щоб тут нас не «накрило» пандемією.

Тим не менш, проблеми виникають. Наприклад, в збірній Словенії вже кілька випадків коронавірусу. Ця ситуація обговорюється? Як діяти в таких умовах?

Те, що стосується нас – дезінфекція, маски, обережне поводження, мінімум, або краще – жодних контактів з іншими командами… Приміром, в Обрхофі ми жили в одному готелі з іншими командами. І якщо в ліфті їдуть спортсмени однієї команди, то біатлоністи з іншої туди вже не заходять. Це вже виходить само собою. Всі прийняли ці правила гри.

Давай ще трішки продовжимо медичну тему. Багато говориться про недоліки нашої команди з точки зору методик відновлення, брак якісного інвентаря, тих самих матеріалів змащення… Пропоную пройтись по цих темах. Перше – відновлення. В чому це відображається? Чого не вистачає нам, з того, що є у німців, норвежців, французів?..

Звісно, я достеменно не знаю, що є в інших командах – я там не була, з лікарями не спілкувалась. Але те, що в нас медицина, зокрема спортивна, давно застаріла, ні для кого не секрет. Є якісь стандартні методики відновлення – цього вже, на жаль, не вистачає. Світ розвивається, технології йдуть вперед, лабораторії працюють на повну потужність… І весь цей механізм направлений на те, щоб віднайти способи, які б дозволили спортсмену витримувати більші навантаження. Ми ж дійсно просто відстаємо. Таке враження, що світ зробив крок у 21-те століття, а ми лишились в 19-му і намагаємось боротись з найсильнішими – це вже не реально.

А як загалом щодо медичного забезпечення?

Скажу так: наші лікарі, які працюють з командою, дійсно витягують максимум з тих можливостей, що в них є. Але на сьогоднішній день цих можливостей дуже мало. І якщо в світі на покращення результатів працюють цілі інститути та лабораторії, то можна лише уявити, до якого рівня технологій вони доходять. В нас, на жаль, цього немає.Та ж сама історія стосовно спеціалістів з реабілітації та травматології. В нас чудові хлопці-масажисти, які працюють з командою і повністю виконують роботу, до якої ми не маємо жодних претензій. Але… Є травми, з якими спортивний масажист об’єктивно не може впоратись. Тут потрібен вузькоспеціалізований травматолог. І, знову ж-таки, щоб його оплатити, потрібні набагато більші кошти, ніж зарплати наших хлопців. Та ж сама Норвегія таку людину возить, і будь-яка травма чи проблема вирішується на місці. У нас ми пам’ятаємо, скільки гонок пропускав Діма Підручний через проблеми зі спиною, у Джими проблеми з ногою, в мене – з плечем…Професійний спортсмен працює до максимального виснаження. Відповідно, досить поширені проблеми зі зв’язками, м’язами – надриви, забої… Якщо такі проблеми вчасно не ліквідовувати, надалі це переростає в більш складні травми. Хоча я точно знаю, що в Україні є чудові спеціалісти, до яких я регулярно звертаюсь, повертаючись додому. Але зараз протягом півроку, коли йдуть максимальні навантаження і коли вони мені найбільше потрібні, в мене доступу до цих людей немає. Тому що з одного боку, я не можу повернутись в Україну, з іншого – не маю фінансових можливостей, аби забезпечити їх приїзд сюди.

В сучасному спорті все більшу роль відіграє психологічна підготовка. Раніше лунали думки, що в нас в команді психологи – самі тренери. Ти також раніше вже висловлювалась з цього приводу. З того часу думка щодо роботи з професійним психологом не змінилась?

Якщо говорити про психологію, однозначно – найбільший вплив на спортсмена має тренер. Так само і навпаки – спортсмен впливає на тренера. Це – головна комунікація, зв’язок майже на рівні батька з дитиною. Щодо професійних психологів, я і раніше говорила – вони потрібні. Просто до недавнього часу я не бачила такого психолога, який би міг допомогти нам, спортсменам. Але останнім часом в моє життя потрапили кілька людей, стосовно яких я можу сказати – так, вони могли б внести позитив в результати наших спортсменів. Особливо що стосується молодих, які ще тільки розвиваються, як професіонали. І дійсно – є такі спортсмени, яких ми умовно називаємо «чемпіонами світу по тренуваннях», але у яких під час відповідальних стартів все рушиться, нічого не виходить. І якби з ними попрацював спеціаліст, я думаю, цю ситуацію можна було б змінити.

А з тими людьми, про яких ти говориш, ти вже спілкувалась фахово, чи просто познайомилась?

З кимось познайомилась, з кимось спілкувалась… Але мене вже порівнювати, коли за спиною 20 років активної кар’єри, мабуть, не варто. (Сміється) Я сама вже можу бути психологом для наших молодих спортсменів. Чому мені й важко було знайти спеціаліста, який би розповів щось нове. На сьогоднішній день такі люди є, до яких я за потреби можу звернутись.

Ну а ти з висоти свого досвіду, авторитету, не намагалась поділитись цією інформацією чи з іншими спортсменами, чи з тренерами або керівництвом федерації? Можливо, ці спеціалісти могли б допомогти й іншим…

По-перше, як я сказала, ці люди в моєму житті з’явились нещодавно. А зважаючи на умови, в яких ми працюємо – карантину, обрізання фінансування, потім повернення коштів і так далі, зараз питання психології не на першому плані. Цього сезону головна проблема – фізичний стан. Коли все в порядку з фізичною підготовкою, тоді можна ще додати психологічну – і виходити на високі результати. А коли в нас є брак основи, жоден психолог мало допоможе.

Інвентар. Тобі ніколи не доводилось, принаймні на тренуваннях, «спробувати» лижі когось з спортсменок топ-збірних?

Ні, такого досвіду в мене не було. Одного разу я пробувала лижі іншого виробника – просто спробувати їх у роботі, але це був не топовий спортсмен і не змагальний режим.

Наскільки якість саме лиж, без урахування змащення, може впливати на результат?

За рахунок лиж можна виграти або програти до двох хвилин.

На дистанції спринту?

Так. Ну, звісно, це максимальні розбіжності, між найкращими лижами і найгіршими. Ну а в наших реаліях – 20-30 секунд елементарно.

Фактично, після виграшу в Сочі, або навіть раніше, після успіхів на чемпіонатах світу, ви увійшли в пул топ-спортсменів. І виробники мали б бути зацікавлені, щоби ви змагались саме на їх якісному інвентарі. Це так і було? І наскільки зараз наша команда забезпечена саме якісними лижами?

Тоді було так. Лижі в нас дійсно були на хорошому рівні. Навіть коли я повернулась після річної перерви, в мене був хороший матеріал. І результати були хороші. Але потрібно розуміти й інше. Якщо, приміром, фабрика FISCHER знаходиться в Австрії, то, звісно, найкращим інвентарем в першу чергу будуть забезпечуватись австрійські та німецькі спортсмени. Звичайно, я не можу сказати, що до нас доходять «дрова». Але до тих країн, які десь в третьому десятку заліку, дійсно доходить другий-третій сорт лиж. Тому що все рівно є певний топ кращих лиж, кращих структур. Та і власне якість лиж – не основний компонент. Тому що на фабричне виробництво лиж потім накладаються структури. Кожна структура максимально підходить під певну погоду і певний стан снігового покриття. І також є спеціальні лабораторії, де ці структури накладаються на пластик. Ми володіємо ручними технологіями накатки структур, і я впевнена, що наші хлопці-сервісмени – справжні майстри в цьому компоненті. Але ручна – вона швидко сходить і… (після паузи) вони інші. У «великих» країн, які возять з собою спеціальні фури, є машини, що роблять потрібні структури. І коли вони бачать, що погода змінилась, чогось їм не вистачає – вони одразу прогнали лижі по структурах – і максимально підготовлені до старту саме в таку погоду. Тут же в них є не чотири хлопці, як у нас, а набагато більше людей, які проїжджають на тих лижах десятки кілометрів, і до старту спортсмена лижі повністю готові до «бою».В нас команда велика, проте сервіс-бригада героїчно справляється, але для такої елітної роботи, яку мають топові країни, наших можливостей недостатньо: ні фінансових, ні технічних. Це все дуже великі кошти: лижі, структури, змащення – дороге задоволення. Ну і, наприклад, північні країни набагато більше часу мають доступ до снігу, ніж у нас, і в них хлопці працюють майже круглий рік, коли вони працюють з лижами: тестують, накатують, випробовують…Незважаючи на все це, я можу сказати, що наші хлопці з сервіс-бригади, як і лікарі, витискають максимум з можливого. А може й навіть і більше. (Посміхається) Так, вболівальники іноді підмічають і критикують лижі, та й ми іноді жаліємось. Але ми прекрасно розуміємо, скільки сил і здоров’я наші хлопці вкладають в підготовку лиж. І якщо, приміром, гонка об 11-й годині, вони з п’ятої ранку вже на стадіоні і починають працювати. І кожен з них щодня проїжджає по 30-50 кілометрів, аби обрати кращу пару – без перепочинку чи навіть перерви на сніданок.

Ну хоча б стволи, приклади, патрони в нас на найвищому, конкурентоспроможному рівні?

(Сміється) Ну тут вони стандартні. Лише приклади кожен спортсмен підбирає під себе – купляє, щось вирізає, аби краще підлаштувати під себе. Кожен приклад – то своя історія. Гвинтівки нам відносно нещодавно оновили – вони в хорошому стані. І патрони також закуповують, які потрібні, й в необхідній кількості. Добре, що ми в жовтні встигли виїхати за кордон, відстріляти партії патронів, і зараз є можливість стріляти, як ми називаємо, «змагальними» патронами. Тут питань немає.

Юрай Санітра під час етапу в Контіолахті говорив, що ви стріляли не тією партією патронів, яку відстрілювали.

Так, відстріляні патрони залишились в Центральній Європі, і нам їх привезли лише у Хохфільцен. Тобто, перші два етапи Кубка світу ми пробігли не зі змагальними патронами.

Наскільки це відчувалось, як проблема?

Відчувалось. (Сміється) Тому що патрон є різний. Є той, що тримає вітер або не тримає. Той, що йде по каналу ствола або не йде. Є жорсткий і м’який. Спортсмену також треба звикнути, відчути політ цієї кулі. Це не є просто механічна робота, що ми прийшли на стрільбище, щолк-щолк, влучив чи змазав. Це насправді дуже велика робота, і відчуття патрону в нас дуже глибоке. І навіть коли ми просто переходимо з тренувального патрона на більш якісний – вже відчувається зміна. А потім нова зміна – при переході на змагальний. І навіть якщо ми візьмемо іншу партію, то відчуємо різницю в патроні. «Підміну» партії відчуємо з п’яти-десяти пострілів.Чому роблять відстріл? Тому що розкид може бути 10 міліметрів, а може – 20. Ти стріляєш, бачиш, що має бути центр, а насправді це не «десятка», а «вісімка». Суто за рахунок того, що патрон не йде по стволу. Тому що в кожного ствола своя індивідуальна внутрішня нарізка.

www.biathlon.com.ua