Від слідчого до легендарних «Птахів Мадяра»: історія мужності бережанця Василя Паньківа

23 квітня – дата, яка назавжди залишиться чорною сторінкою для родини, друзів і побратимів Василя Паньківа. Йому було лише 28. Вік, коли життя тільки набирає обертів, коли будуєш плани, мрієш, чекаєш на зустрічі, але війна змінює все в одну мить. У цей день друзі, рідні та колеги Василя зібралися на його могилі, схилили голови в тиші й згадали Героя щирою молитвою.

Василь народився і виріс у великій родині в Бережанах. Тут завжди цінували підтримку, відповідальність і тепло. Ще змалку був активним, впертим у досягненні цілей і мав гостре відчуття справедливості. Саме це привело його до служби в поліції. Після навчання в системі МВС він спочатку працював слідчим, згодом – старшим дізнавачем. Колеги згадують його як людину, яка ніколи не відмовляла в допомозі.

“Василь був дуже щирим і надійним. З ним завжди було відчуття плеча поруч. Ми разом і працювали, і відпочивали. Він умів підтримати навіть тоді, коли самому було непросто”, – розповідає його колега Ігор Шевчук.

У 2024 році Василь прийняв рішення піти на війну. Спершу ніс службу в стрілецькому батальйоні, згодом почав працювати з безпілотними системами у складі “Птахів Мадяра”. Аеророзвідка, коригування вогню, робота з FPV-дронами – це була його щоденна небезпечна реальність, до якої він звик, яку прийняв і на яку ніколи не скаржився. Проте 23 квітня 2025 року все обірвалося. У районі Зеленого Кута на Донеччині автомобіль, яким поверталася група, атакували ворожі FPV-дрони.

Побратим Василя на псевдо “Ґрінч” (Василь Гринчишин) був разом із ним у машині. Чоловік згадує ті хвилини з болем, який не вщухає: “Після першого удару Василь опинився в центрі ураження. Ми одразу кинулися його витягувати… Але стався другий удар. Машина загорілася. Це були секунди – і ми вже нічого не могли зробити. Василь загинув на місці”.

Василь повернувся додому назавжди – Героєм. Він уже не переступить поріг батьківської хати, не обійме рідних. Більше не пролунає його голос, не засяє та щира усмішка, яка зігрівала всіх поруч. І його місце за великим сімейним столом назавжди залишатиметься порожнім.

Але пам’ять про нього жива. У кожному спогаді, у кожній історії, у пам’яті рідних, у шані побратимів та у вдячності людей. Він тепер завжди поруч, у своєму домі, у своєму місті, у своїй землі.

І в цій даті, 23 квітня, яка назавжди нагадуватиме про ціну, яку платить Україна за свою свободу.