Тернопільська художниця Олеся Гудима: «Щастя – у самій людині»

Тернопільська художниця Олеся Гудима – яскравий приклад того, що коли не боїшся нового у своєму житті, маєш сміливість щось кардинально змінити, вирватись із колії й ні під кого не підлаштовуватись, це обов’язково вихлюпнеться чимсь небуденним і неповторним. За умови, що докладатимеш стільки ж зусиль, як ця тендітна жінка. Про це, і не тільки – в інтерв’ю з самобутньою художницею.

– Революція Гідності і всі подальші події в країні надихнули вас на створення серії «Ангели для України». Скільки їх уже? Чи плануєте десь виставляти саме цей тематичний доробок?
– Час до Майдану і після – це для мене дві лінії життя. І ангели прийшли у творчість інтуїтивно. Не хотілося фіксувати увагу на страшних подіях, бо це б їх намножувало у моїй реальності. Праглося чогось світлого, святого, що заспокоювало б, давало надію…
У колекції “Ангели миру для України” – 15 робіт, кожен з них символізує певну земну стихію. Малювала їх як обереги, для рідної землі, і для себе. Виставку планую, але експонуватимуться не всі картини, бо частина вже розлетілася Європою.

– Тим, що не маєте фахової мистецької освіти, здебільшого захоплюються, але – трапляється – намагаються й штрикнути. Після кількасот картин ви ще вважаєте її обов’язковою для художника?
– Вісім років невтомної праці дали свій результат. Весь цей час я вивчала техніку олійного живопису, його історію, стежила за сучасними західними авторами, розвивалася.
У нашій країні заведено “художників без папірця” називати аматорами. Вони несміливо на таке погоджуються, навіть беруть участь у конкурсах, радіють своїм маленьким перемогам. Це відбувається тому, що люди впустили у серце страх піти проти системи. Якби хтось так назвав мене – розсміялася б йому в лице, і це абсолютно не зачепило б. Я знаю свій рівень, люблю свою роботу, і приймаю все нове в ній, як належне, бо заплатила часом свого життя. Освіта дає знання, як розташувати предмети в просторі, як правильно намалювати руку чи ногу, але… Вона не дає найголовнішого, аби стати дитиною мистецтва – інтуїції, чутливості до змін цього світу. Вона не дає сміливості заглянути в свою душу, і знайти там мільйони варіантів, як створити картину!
Усе залежить від самого художника, від того, чи буде він весь час розвивати праву півкулю мозку, яка відповідає за фантазію. За логічними принципами науки не було створено жодного шедевру.
Митці, яких зараз визнають геніальними, повторювали в мемуарах: потрібно забути все, чого тебе вчили, і – творити.

– Митців довго націлювали на те, що справжній художник повинен бути напівголодним. Як ставитеся до такої «філософії»?
– Не знаю, як кому, але мені підходить інша філософія. Що більше продаю картин, то більше можливостей закупити матеріали, допомагати іншим людям, годувати більшу кількість бездомних тварин тощо. Це на даний момент мене дуже тішить. Плюс, коли люди купують картини, вони ж і надихають на створення нових. Це приємний обмін енергією.
Думаю, справжній художник – це чутливий художник, людина, яка живе не уві сні, а свідомо, розуміє, що вона – частина Бога, а, значить, наділена можливістю творити, як і Він. Це людина, яка вміє перед роботою очищатися, відкидати негатив, щоб картина була енергетично легкою і чистою. І ще: справжній художник не зосереджується на власній чи важливості його картин. Він грається, імпровізує, насолоджується. До цього також треба вирости.

– Хто чи що є для вас найбільшим натхненням? Звідки приходять ідеї для нових картин?
– Найбільше натхнення для роботи – це мої діти. А ідеї приходять, коли максимально розслабляюся, входжу у так званий альфа-стан.
Колись один “митець” мене злісно запитав: «Ти хоч знаєш, як тяжко картина родиться?!”. Якщо чесно – не знаю. В моїй уяві стільки картин, що не встигаю малювати. Приблизно цей стан можна передати так: я ніби під’єднуюсь до велетенської бази даних, беру інформацію і інтерпретую по-своєму.

– Які почуття викликає те, що ваші роботи почали копіювати, і, можливо, ми скоро побачимо їх на Валовій, як псевдо-Гапчинську та інші підробки?
– Відверто кажучи, копії викликають дивні почуття. Енергетики, з якою твориться оригінал, все одно не скопіюєш. Я ж знаю, з яким шаленством малювала ту чи іншу картину. Можу тільки здогадуватися, в якому стані людина копіює. І не думаю, що він позитивний. Це або відчай (“Якщо в когось іде, то і в мене те саме піде»), або жага наживи на чужій інтелектуальній праці. Потім людина, купуючи ту копію, приносить таку сумнівну енергетику у свою домівку. Це вже давно доведено вченими, і стосується також одягу, який не хочемо носити, чи, скажімо, тістечок, які на вигляд гарні, але після них находять дивні емоції, роздратування тощо

– Ви чекаєте на четверту дитину. У такий складний час небагато жінок мають сміливість народити бодай двох. Що для вас материнство?
– Мені приснився дивний сон. Ніби приходжу в залу очікування, і дають мені двох хлопчиків новонароджених. Я їх тримаю, розумію, що це мої діти… і – не розумію… Якби хтось років три тому сказав, що буду мамою чотирьох дітей, то не повірила б. Я людина свободолюбна, не люблю в хаті сидіти, а тут – декрет, протяжністю у ціле життя! Але і вдома можна навчитися всього – грати на скрипці, співати, малювати, вишивати тощо. Головне – не думати, що щастя десь деінде. Воно – в самій людині.
Нудно не буває, цінна кожна вільна хвилина, якщо не витрачаєш її намарно, а розвиваєшся.
Материнство для мене – це шанс стати чутливішою, перейти на вищий рівень реальності. І – можливість любити більше.

Спілкувалася Наталя Федорців