Home Світське життя

Гурт «Нічлава-Блюз»: про особисте. Андрій Підлужний: «ХОЧУ. МОЖУ. БУДУ»

getImageОлеся Гудима: – Андрію, що ти найчастіше згадуєш з ранніх років – це може бути колір, смак, мелодія, які відкривають твоє серце… Чи якихось із тих відчуттів з того часу тобі бракує?

Андрій Підлужний: – З ранніх років і по цей день, я чітко відчуваю, що мені завжди не вистачало моїх дідусів…
У всіх моїх однолітків вони були, а в мене – жодного… Дідусь по-татовій лінії взагалі має містичну історію свого життя і смерті, яка і по цей день залишається невідомою… В 1942 році прийшла звістка, що він зник безвісті, потім, в 194-3му солдатський трикутник-похоронка… А в 1945 році односельчани-ветерани в один голос стверджували, що бачили дідуся живим-здоровим в Берліні…
Я завжди з дитячою заздрістю споглядав на хлопчиків і дівчаток, яких супроводжували люди-енциклопедії знань, теплоти, любові і мудрості! От саме цієї величної сивої мудрості мені бракувало і тоді і сьогодні, хоча я вже сам десь наближаюсь до цього віку.
О.Г.: – Хто у твоєму вихованні приймав більш активну участь?
А. П.: – Моя мама працювала в Тернополі 30-ть років лікарем-кардіологом на станції швидкої допомоги і графік її роботи був майже цілодобовий, адже робота передбачала суцільні нічні чергування. Батько працював інженером на «ВАТРІ», потім проводив експерименти на заводі «СВІТЛОПРИЛАД». Більшість часу я був з бабусями. Бабуся по маминій лінії, Ганя, співала в церковному хорі і мала унікальний голос – «колораторне сопрано». Бабуся Соня, була завучем в школі та викладачем таких предметів як хімія, фізика, біологія та історія. Я страшенно обожнював, коли мені співала колискові бабуся Ганя та коли «чуяла» бабуся Соня.
О.Г.: – Коли вперше закохався?
А.П.: – Вперше я закохався десь у 7 років. Закохався в італійську кіноакторку і співачку Раффаеллу Карру (справжнє ім’я – Раффаелла Роберта Пеллоні). Коли я побачив цю білявку, одразу прийняв рішення, що моєю дружиною буде, якщо не Раффаелла, то, як мінімум, жінка, схожа на неї. За іронією долі в мене не було жодних серйозних відносин з білявками.
О.Г.: – Ким ти хотів стати?
А. П.: – Всі мої дитячі мрії стосовно майбутньої професії стосувались виключно військової справи. Моєю улюбленою настільною книгою була «Книга майбутніх генералів». Потім мрії змінювались в такій послідовності: футболіст, музикант, кіноактор, журналіст, телеведучий, продюсер і т.д.
О.Г.: – Яку музику слухав і яку любиш тепер?
А. П.: – Взагалі моїм кумиром і наставником був Анатолій Крохмальний. Він тоді стояв на піку слави, це був перший український гурт «Канікули» і Толік був його фронтменом. От в нього завжди була і найсвіжіша музика, і найсвіжіші новини зі світу музики, а головне – саме від нього я взнавав таємниці закулісного життя української естради, всі нюанси та детальні подробиці, нові тенденції в створенні музики та написанні пісень. Саме від Толіка я почув і запозичив основну рушійну життєву настанову та потужній стимул, який старанно написав вдома на стелі : «Хочу. Можу. Буду». Кожного разу, прокидаючись, я одразу отримував завдання на стелі на день і відповідний запал. Яку я міг слухати музику за часів совка? Напевно таку ж, як і всі… Висоцького, багато італійської естради, правда потім була ABBA, Alphaville, Secret Service. Але я не був і не є фанатом будь-якої групи чи виконавця, чи будь-якого напрямку чи стилю музики. Іноді свідомо уникав всієї музики, щоб бути первинним в створенні музичних творів!
О.Г.: – З чого/кого почалася «Нічлава-Блюз»?
А. П.: – «Нічлава-Блюз» почала своє існування 2 лютого 1993 року. Юрій Лазаренко, який на той час був власником першого в Україні в Тернополі джаз-клубу «Нічлава», запропонував мені зібрати команду і спробувати закріпитись в закладі. Я, довго не роздумуючи, зібрав своїх колег-музикантів, з якими пересікався в різних музичних проектах, а саме Юрія Лугового (гітара), Анатолія Макара (гітара, бас,вокал, тексти) та Констянтина Тараненка (гітара). Також якийсь час директором гурту у нас працював Олександр Лірчук (тепер він телеведучий). Наша спроба була вдалою. А згодом – фестивалі та перемоги, різноманітні творчі здобутки.
О.Г.: – У твоїй біографії в Вікіпедії сказано, що у 1994-му гурт «Нічлава-Блюз» уклав контракт з агенцією «Студія NOVA» та переїхав до Києва, але, наскільки мені відомо, переїхали не всі учасники колективу. Чому?
А. П.: – Коли ми («Нічлава-Блюз»)почали набирати оберти, виграючи фестиваль за фестивалем, особисто мені запропонували приїхати на зустріч в Київ. Однією з умов було підписання на той час неймовірного з усіх точок зору контракту з шаленим продюсуванням і т. д. Але підписувати пропонували лише мені. Звісно, я не погодився і поставив умову, що мають бути всі мої хлопці. З великими труднощами вдалося переконати представників агенції. На момент від’їзду на пероні я зустрів лише Костю, з яким ми пропрацювали в агенції до 1996 року, а точніше до припинення існування гурту «Нічлава-Блюз». Це були саме ті перші паростки зародження «гнилого шоу-бізнесу» в Україні, найгіршої та найбруднішої частини, з інтригами, підставами і наклепами, з більшістю з яких я не зміг розлучитись і по цей день!
О.Г.: – Чи можна було цю подію для гурту «Нічлава-Блюз» (і для тебе, як для музиканта) назвати успішною, якщо ти з лідера-вокаліста однієї формації став «одним з» учасників іншої – «Скрябіна»? Чим ти керувався? Як це вплинуло на твою подальшу творчість?
А. П.: – Моя поява в «Скрябіні» – це була вимушена дія, точніше «логічне» завершення величезної гри та інтриг, які випали на мою долю. Звісно, будучи фронтменом та маючи власний суперовий гурт, стати «бек-вокалістом» – напевно, гіршого приниження не могло бути…
В Скрябіні було дуже важко. Кузьма – тиран, він часто мене принижував в колі друзів, намагався зламати і подавити в мені особистість, хоча я його розумію – двох Лобановських, чи двох Блохіних не може бути в одній команді, рівно як і двох фронтменів. Але окрім «темної сторони» мого перебування в «Скрябіні», було і багато мегапозитивного. Це і створення безлічі проектів та пісень, чого вартує «Спатанка», «Еутерпа», «Наше Різдво» і т.д. А про наш «побут та гумор», про наші перельоти в Канаду із знанням п’яти слів : «кет», «дог», «пен», «тейбл» та я ще знав «оупен зе віндовс», але не знав, куди то приткнути .
Всі історії, в які я «встиг вступити та потрапити», за своє, можливо, неяскраве, але, однозначно, насичене та цікаве життя я опишу в своїй майбутній книзі.
О.Г.: – Опинившись у Києві, у новому середовищі чи мало місце розчарування (або «прозріння») стосовно стану шоу-бізнесу, де, як усім відомо, сильніший поглинає слабшого?
А. П.: – В Києві все було проти нас! Кості було легше, бо він російськомовний українець, а я не розумів, чому в столиці України я маю почувати себе неповноцінним і з мене іронічно посміхаються та зверхньо час від часу натякають, що я з «села прієхал і на мовє гаварю»! Я не думаю, що в ті часи «шоу-бізнес» був якийсь «не такий». У всі часи є і буде багато мудаків і гнилих людей не тільки в нашій, а і в інших сферах. Найсмішніше, що це розпочинається зі славнозвісного «коридору сперматозоїдів», коли всі намагаються прибігти до фінішу першими.
О.Г.: – Що було причиною виходу зі «Скрябіна»?
А. П.: – Я працював у «Скрябіні» 10 років. Як і казав, було по-всякому, але напевно позитиву все-таки більше. Розходились ми багато разів, потім сходились. Існує в житті момент, коли вже нічого неможливо змінити. Така собі фатальна крапка – у відносинах з друзями, жінками і житті загалом. І життя її ставить. Ніхто, навіть я не можу стовідсотково стверджувати, чи те, що так сталось – добре чи погано. Можливо, мене це вберегло від чогось страшного, або, навпаки, я не спіймав свою жар-птицю. Головне, що живий і можу приносити користь своєму сину, а те що було – минуле, мій летаргічний сон. Правда, прокинувшись, я відчув, що за час сну отримав багато знань і, як бонус, певну життєву мудрість! Невже це погано?
О.Г.: – Зараз ти живеш у Києві чи в Тернополі?
- Живу і в Тернополі, і в Києві, і у Львові! У мене дуже насичене життя, я не мільйонер, тому не маю часу на розваги і постійно фонтаную купою різноманітних ідей, створюючи телевізійні проекти, нові пісні, та розробляю веб-концепції, наприклад, історичні проекти «Український Трикутник» та «Український Трикутник +», і все, що приносить не тільки моральне та духовне задоволення, а і можливість робити подарунки рідним і близьким. Спробую висловитись більш тонко і точно – з «альтруїзмом» я зав’язав!
О.Г.: – Ти є автором таких пісень: «Спи собі сама», «Мовчати» («Скрябін»), «Не дощ», «Ніжно», «Шукай мене», «Як Ти живеш.?» (Тіна Кароль), «А може Ти», «Я мавкою була…» (Тоня Матвієнко). Чи легко «писати під замовлення» пісню?
А. П.: – Я ніколи і нікому не писав пісню «під замовлення»  Хто уважно слухав пісню «Ніжно» у виконанні Тіни Кароль, той, можливо, почув, що текс співається від імені чоловіка. Тіна про це знає і свідомо відмовилась адаптовувати текст під жіночий варіант. Окрім Тіни Кароль та Тоні Матвієнко в 2014 році прозвучать нові пісні у виконанні ще декількох артистів і, можливо, я сам виконаю якусь зі своїх нових чи старих пісень. Чому кажу «можливо»? Тому що завжди, коли щось промовляю вголос, невідома мені сила робить все навпаки, відтерміновуючи мої плани, або взагалі їх руйнує. Тому тепер я більш обережний у висвітленні своїх планів, а особливо – ідей.

Джерело: На Валовій

Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter

Loading...

Без коментарів

Залишити коментар